***
Степана мучила мана,
і на душі було так тяжко.
А може, то була вона?
Ото б впіймати тую пташку.
То вже б натішився. Дарма
за неї ледь не розстріляли.
Але в селі її нема.
Вони вже добре обшукали.
Та тільки як вона втекла?
Оце була головоломка.
Мабуть-таки із біса ловка —
і вислизнула із села.
Вони ж село щільним кільцем
все, як годиться, оточили.
І кожну хату перерили,
і у дворі, і за хлівцем…
А може, вже тому Джмелю
дівчата сняться від хвороби?
Ні, я такого не люблю.
Для чого ж хлопців зворохобив?
От “яструбкам” жури нема:
горілку п’ють, дівчат займають,
когось підстрелять крадькома,
когось там ловлять — не впіймають…
Ото робота! Не лінуйсь:
ні дня, ні вечора тверезим.
А от мені тепер пильнуйсь:
ходи по світу, як по лезу.
Або одні тебе приб’ють,
чи другі вистрелять у спину.
Собі придумав, сучий сину, —
тепер і мучся. Не дають
тепер думки мені спокою.
Вже так та бійня допіка.
Хрестися правою рукою,
а лівою стискай штика.
Чого б то битися, здається?
Бабів на світі — гать гати,
горілки — пий — не переп’ється.
Чого ще треба тим чи тим?
Та я плював на ту ідею,
якої може і нема.
А я піду у бій за неї
та так і згину задарма.
Ні, пошукайте ще дурніших.
А втім, знайшовся не один…
Та кожному воно видніше:
нізащо гинути — то гинь!
А є ж такі, що хоч під кулі
або у полум’ї знялись…
За те, що десь було в минулім,
за те, що буде ще колись.
Або й не буде… Ні, не треба.
Мене таким ти не проймеш.
Живу сьогодні. І для себе.
Багатим бути б — щоб без меж.
А решта все — це тлін і порох.
Я вже і сам не розберу,
хто друг мені, а хто мій ворог.
Як звір у дикому бору.
Здається, й сам собі не вірю.
Рідню і матір — всіх забув…
Позаздрив би, напевно, й звіру,
якби людиною не був…
Та що в мені тепер людського,
якщо подумати?.. Нічого.
Перед собою зізнаюсь,
що я давно вже й не молюсь.
Зацькований, як вовкулака,
ні тут, ні там нема своїх.
Всім ненависний, мов собака,
та й сам ненавиджу я всіх:
і тих, і других… Геть спаршивів.
Самому бридко. А живу!
Хоч може вже б петлю на шию
або із кулею в траву…
Убити — прошу. Згвалтувати —
нема проблем. Усе — моє.
Невже колись відповідати?
Хто там над нами вищий є?
Та чи ж то є?.. А-а, все химера!
Нема нічого! Тільки я!
Була б лише смачна вечеря
і молодиця — щоб моя.
Вже так, якщо сказати правду,
набридла з примусу любов…
Хотів би вже єдину, справжню,
таку, як та… тьху! Лізе знов
вона у ту дурну макітру!
Таку попробуй, залюби.
Таку ще молоду, та хитру…
Себе заледве не згубив.
А все ж заплакала, як рану
мені в’язала. От мара!
Я все одно її дістану.
Тепер вже думати пора
про інші речі. Що робити?
Чи йти туди? Чи вже не йти?..
І щоб себе не погубити,
і щоб від слави не втекти.
Яка там слава! Все — блюзнірство.
Ніхто й не плюне у твій бік!
А втім… За те велике звірство
щоб від ганьби, бува, не втік…
Якийсь-то чин і нагороду…
А як нічого?.. Та дарма.
Що скажу я колись народу?..
Народу? Та його нема!
Хіба ті хлопці, що у лісі,
і кілька з ними верховод,
ті, що ховають зброю в стріхі,
хіба всі ті — то й є народ?..
Це я — народ. Й ті, що зі мною.
Бо наше право — убивать.
А решта всі — то купа гною.
От тільки б вижити!.. Співать
усяку можна. “Ще не вмерла…”
Ні, треба йти таки туди…
Озлоблені гарматні жерла
націлені на їх сліди.
Ще сил замало. Почекаю.
Ще перебуду кілька діб.
А там я іншу заспіваю.
Ще не оглух і не осліп.
Все пам’ятаю достеменно.
Кого вже треба, приведу.
Вони й не думають на мене.
Стривайте, я не підведу…
Тим часом вже дійшов до лісу.
І манівцями, як лиш знав,
став пробиратись. Варта! К бісу!
Від люті ледь не застогнав.
Спинився. Вже тікати пізно.
— Стій. Хто такий? І голоси,
такі знайомі, але грізні.
— То я, Степан… я ж свій… Роси
не відчував на своїх плечах.
— Степан? Ти ж ранений, лежиш.
— Пройтися вийшов. Такий вечір…
— Ти що, замерз, що так дрижиш?
— Я ще недужий. Рана клята
так допікає. Я пішов.
Бо вже не годен і стояти.
І зовсім близько підійшов
до вартових. Було їх двоє.
Прикинув сили. Ні, не варт….
У нього, правда, є набої,
та стрілянина — то не жарт.
Та у страху великі очі.
Чого він раптом так злякавсь?
Ну, варта! Стала проти ночі…
Степан вже стільки зарікавсь
так вільно з табору ходити.
І знов понесло! Вартові
чомусь не хочуть говорити.
Аж зашуміло в голові.
— То я пішов… Вже натомився.
— Стривай… рушниці на приціл …
— Та що ви, хлопці! Розгубився.
Він знав їх добре, тих бійців.
Не раз було… Та що це з ними?..
Степан додумати не встиг.
— До Головного. Мовчки йтимеш.
Все там розкажеш. Біль затих.
І тільки серце калатало
несамовито. Як тоді…
“Либонь, їм щось відомо стало.
А що? Ці хлопці молоді
щось, мабуть, знають. Запитати б…”
— Та що тут скоїлось? Чому
мене ведуть, як супостата,
чи то на розстріл, чи в тюрму?
— Ось Головний тобі розкаже.
“У чому ж лихо? Все. Пропав…
Напевно, те дівчисько враже.
Що воно знає?” Ледь не впав.
“Ото дурний, що з “яструбками”
ходив так вільно по селі.
Хтось їм доніс…” Стискав руками
свого пістоля. Немалі
його думки тепер обсіли.
І розумів, що не втекти.
Туман стелився. Морок сірий…
Сова озвалась з темноти.
“Ті вартові дурні обидва —
лишили зброю. Ну і ну!
Як вся та наволоч набридла!
Ввігнати б кулю… хоч одну…
У неї. Чи у Головного…
Тоді вже смерть — то ясна річ.
А може, ще й нема нічого?
Якісь дрібниці?..” Глупа ніч
ховала постаті суворі,
жахітно шкірилась. Здалось…
Степан помітив: всі у зборі,
вже мають рушити ось-ось.
У Головного все спокійно,
біди ніякої не чуть.
Упало серце безнадійно:
чого ж його сюди ведуть?
— Покласти зброю! “Все. Це доля”.
Він… вистрілив… та Головний
встиг вибити із рук пістоля.
І постріл був в нікуди. — Стій.
А цілився Степан в Марію.
Тепер крутив свій довгий вус.
Хотів свою убити мрію,
щоб не дісталася комусь…