***
Йшли по селі собі зраненька —
по молоко послала ненька.
Погідно сонечко вставало,
зозуля десь собі кувала.
Ішли дівчата, мов смерічки.
Ніщо, здається, не смутило.
Кмітливе око у Марічки,
нічого, бач, не пропустило.
Ось їхній штаб у цій хатині.
І кулемет блищить з-за тину,
і вартовий стоїть на чатах…
А по селу ішли дівчата…
Он — “яструбки”, а он… — о, Боже!
Ніщо мені не допоможе…
Вона угледіла … Степана.
Він гордо йшов ходою пана
або володаря. Сміявся.
Був між своїми. І не крався.
Вона таким його не знала,
але відразу ж упізнала.

На стежку між городами звернула.
Здається, не помітив — і зітхнула.
— Мовчи, Оксано! Йди мерщій за мною!
Лиш не спіши. Увагу б не звернули.
Обійдемо їх якось стороною.
Там — провокатор. Роси похитнулись,
осипали дівчат. Сміявся ранок.
— Мабуть, пішли до когось на сніданок.
Ти що, Степана десь вже зустрічала?
— Та так… Чіплявся. — Спаскуднів дорешти.
Як тільки у село коли приїде,
чекай біди. Облави та арешти.
Він з нашого села, та десь тинявся.
Тепер от зачастив усім на лихо.
Завис коршак.. Як високо піднявся.
Було погідно, лагідно і тихо.

— Ні, тікати! Я мушу тікати.
Ти, Оксано, додому біжи.
І про мене ні ти, ані мати
ні півслова гляди не кажи.
Я не можу тобі розказати:
таємниця-бо це не моя…
Та ще маю зайти в третю хату
від містка. — До Івана Джміля?
Ой, Марічко, він разом із ними.
Не заходь — задарма пропадеш!
— Ні, я мушу. Шляхами курними
я сюди добиралась. Авжеж,
це Іван. Може, він так навмисне,
буцім з ними, а сам… я пішла.
А в Оксани аж сльози заблисли.
— Не до мене товаришка йшла.
В неї інші, як бачиться, справи.
От смілива! Отак би й мені…
Та невже не боїться облави?
Я б пропала, злякалася б. Ні!

— Добрий день. Наречена Івана.
— Наречена? Невже б то моя?
А Марічка стояла, як п’яна.
“Де ж пароль? Щось наплутала я…
Хата ж ніби таки ота сама…”
— А весілля? — і жаром взялась.
— І весілля! Аякже, кохана!
Сядь, спочинь, а я зараз… І враз
зрозуміла: в халепу ускочила.
Що робити? Тікати! Куди?
Зла орда її тут би й заскочила.
— Боже мій, пронеси, відведи!
Ляда. Думати ніколи. Вскочила
у холодний і вільгосний льох.
— Що вже буде… Щось доля пророчила,
тільки що? Все те відає Бог …
Ідуть… човпуть ногами хвацько.
Либонь, в чоботях… скільки ж їх?..
І голоси… І тут зненацька
Степанів голос! До своїх!
Ой, як же ж їй? Та ж конче мусить!
То ж провокатор! Хто ж те зна?..
І дикий кашель горло душить…
Одна вона! Одна вона!
— Де ж наречена? Чи приснилась?
— Та заховав, либонь, від нас!
— Невже втекла? Або сказилась…
— Не маєш другу про запас?
– Була! Їй-Богу, правду кажу!
– І не божися! Де ж вона?
— А може, я до льоху злажу?
По кухлю вип’ємо вина…
— Чи ти здурів? Яке там пити!
Якщо була, в погоню всіх!
Ото дурний! Заговорити,
прикоськати! А він побіг!
Вона ж, напевно, до Недолі!
Кажи: була чи не була?
— Була! Клянусь! Не знав паролю!
Вона ж, напевно, утекла.
— Ото дурний! От дуболобий!
Схопив би хоч та і зв’язав!
— А той Недоля також добрий!
Сам здох, паролю ж не сказав!
– Побігли, хлопці! От морока!
– Нікого може й не було…
— Розійдемося на всі боки
й прочешемо усе село.
— Вона десь, мабуть, недалеко.
— Ет! Полювання на дівчат…
Й погупотіли. Десь лелека
учив літати лелечат…
— Гуси, гуси-лебедята,
візьміть мене на крилята!
Тільки гуси полетіли,
мене взяти не схотіли.
Але тепер не до пісень.
Це щойно ранок, щойно день.
Що їй робить? На цій землі
нема й місцини, де сховатись.
І ні до чого тут жалі.
Не розгубитись. Не злякатись.
Облаву чути по селі,
і пси валують, мов скажені.
І перелякані й малі
майбутні плачуть наречені…