***
Зупинилась в селі Шабелівці.
Тут товаришку мала надійну,
що із нею росли-виростали,
були схожі, як сестри-близнючки.
Вчились в класі одному, а потім
йшли удвох до котроїсь додому.
А вже там відкривали тихенько
всі дівочі свої таємниці.
Ну, а що тих пісень наспівались!
То й не знали їм впину і ліку.
Матері собі з них дивувались.
Може, так би й жили аж довіку.
Та судилися інша їм доля.
В Шабелівку поїхала мати
і Оксану з собою забрала.
Залишилось село без Оксани.
Сумувала Марічка за нею.
Сумувала і пісня дівоча,
що один її голос виводив.
Що один — то не два, річ відома.
Нерозказані сни-таємниці
і дівочі спокусливі мрії…
І згадалася пісня весільна,
що удвох вони часто співали:
Ой, розлука, товаришко,
розлука, розлука,
як на твому, так на мому
серденьку докука.
Ой, заплачеш, товаришко,
заплачеш, заплачеш,
як ти мене в своїй хаті
більше не побачиш.
Ой, побачиш, товаришко,
на свята Різдвяні,
як принесеш вечероньку
до рідної мами.
Нехай пише два писарі,
нехай пише штири —
то вони би не списали,
що ми говорили.
Нехай пише два писарі
ще й дві писарових —
то вони би не списали
нашої розмови…
От тепер зміркувала Марічка,
що поїде до неї у гості.
Вже змінилися, мабуть, обидві.
Але щось залишитися б мало.
Ні, вона їй нічого не скаже.
А сама вже про все розпитає.
Тільки як же зустріне Оксана?
Як Марічку вона привітає?
А зустрілись — мов не розлучались.
Одна одній дивилися в очі.
Говорили, а більше мовчали,
мов гнітило щось душі дівочі.
А коли повлягалися спати,
і ніхто вже не міг їх почути,
ні сестричка маленька, ні мати,
тут розмови лились — ні дихнути.
Довго-довго обидві шептались.
Як колись… тільки інші вже теми.
У дівочу розмову вплітались
непосильні життєві проблеми.
Не дівочі… Ой, ні, не дівочі…
Одна одній сльозу витирала.
І до темної глупої ночі
щось Оксана тихенько шептала.
– Ти вся пахнеш… травою і димом.
– Та…. в дорозі всього наберешся.
– Тут так страшно. Сиджу, мов за тином.
Посивіти в дівках доведеться.
– Ну, про те нам з тобою ще рано.
– А чому? Я б і заміж не проти.
Та за кого? — Оксано, Оксано!
З тим ще встигнеш. Ще стільки роботи…
— Від роботи і коні здихають.
Сумно так, ну, немов в домовині.
І пісень вже чомусь не співають.
— Не до того тепер Україні.
— Не до того, то правда. Я знаю…
Чи гадаєш, така вже дурненька?..
Хлопців наших катюги вбивають.
Тільки тихо, бо свариться ненька
за розмови такі. Вона каже,
що вже краще про те помовчати.
Тільки косить стовповисько враже
наших хлопців. А що ми, дівчата?
— Дещо можуть й дівчата робити.
І не гірше за хлопів, між іншим.
— Ні, я можу лиш тільки любити.
І співати. І слухати вірші.
Їх читати чомусь я не вмію,
хоч люблю. До пісень вони схожі.
Мала я свою сонячну мрію.
Жаль, та мрія здійснитись не може.
Треба вже про ту мрію забути.
Не того тепер. Не до того…
Я хотіла співачкою бути.
Більше я не хотіла б нічого.
Ти смілива і сильна, я знаю.
Я ж боюся і смерті, і крові.
Ходить привид по нашому краю.
Не до пісні нам й не до любові…
І присунулась зовсім близенько.
І тихенько до вуха шептала.
— Ой, Марійко, моя ти рідненька!
Що у нас тут було! Щоб ти знала!
Як згадаю, то млію ще й досі.
Налетіла ворожа навала
на село. Це було десь під осінь.
І арешти були, і облави,
і чого вони тут не чинили.
Хоч би ми вже те відали-знали,
в чому ми тяжко так завинили…
Кілька наших дівчат позбирали
й до району повезли на возі.
Там постріляні хлопці лежали,
просто в полі, при битій дорозі.
Ще в криницях вода непочата,
досипляли гінкі верболози.
Полотніли й молились дівчата,
і мертвіли у кожної сльози.
Це так страшно. Тремтіли від жаху.
Кожен хлопець — то був українець,
билось серце сполоханим птахом.
Крався ранок з-за хмар, мов злочинець.
Вони лежали на стерні.
В самій білизні. Мов лелеки.
Від світу білого далекі —
аж стало холодно мені.
Дуби, підтяті під коріння.
А скільки їх! Та скільки ж їх!..
Тут блиск очей, сердець горіння.
Нема чужих або своїх —
всі наші хлопці… Цвіт від цвіту…
Бракує слів. Німа печаль…
Це ж оборонці всього світу,
а їх у груди… То не жаль,
то помста бухає у скроні,
дівочі зціплює уста,
стискає в кулаки долоні.
Смерть… і складна, й така проста…
Один здригнувся. Боже правий!
Не ворухнись, не застогни,
щоб не підслухав кат лукавий,
слуга пекельний сатани.
Ні, це, либонь, мені здалося…
А може, я сивію вже?
Аж нащетинилось волосся,
і страх, і відчай стереже.
Воно б і можна посивіти
або осліпнути нараз…
Вони лежать, герої світу,
у своїй смерті без прикрас.
– Дозвольте їм закрити очі.
– Не треба. Зайве. Так зійде.
О, де знайти слова пророчі?
На вас же кров їх упаде.
На ваших діток нерозумних,
на ваших внуків… А батьки
оплачуть вас, як тих безумних,
і прокленетесь на віки.
— Не одвертайтесь. Придивіться,
впізнає, може, хтось кого:
сусіда, брата, односельця
чи нареченого свого.
Сини чиїсь… Кохані, любі,
бо всі ж ще зовсім молоді…
І “Отче наш” шептали губи,
і мліло серце у біді.
Невтішно плакала Оксана,
згадавши лихо те тяжке.
Ох, як же рано… надто рано
дівчатам випало таке.
Їм ще б про хлопців та про гулі,
про вишиття на рушниках.
Те все лишилося в минулім.
А ніч ходила по кутках…
Марійка… та була сувора.
Стискались руки в кулаки.
Вона була не та, що вчора:
за день пройшла через роки.
Їм ще куватимуть зозулі.
А чи куватимуть?.. Дарма.
Вони ж — про смерть, вони ж — про кулі,
про хлопців тих, що вже нема…
Отак, не тямлячись, поснули.
Поснули сльози на очах.
У снах вони жили минулим,
довкола ж був пекельний жах.
Дивився місяць у віконце,
журилась туга у пітьмі.
Дівчатам снилось тепле сонце
і квіти… Це вони самі.