І плаче камінь …
Чи знаєш ти?.. Коли ніхто не бачить,
то плаче камінь, сірий камінь плаче.
Я бачила його холодні сльози,
коли була на прощі, у дорозі.
Я йшла лісами, темними, густими,
там, де боролись славні побратими,
там, де пітьма на спогади скупа,
там, де боролась армія УПА.
Там плакав камінь. Я йога спитала:
— Чого ти? Чи біда тебе спіткала?
І він сказав: — Я тут у самотині,
я плачу за синами України.
— А ті, що катували і стріляли,
ті, що невинних у труну поклали,
чи й без труни, у мерзлоту Сибіру,
що втратили і людяність, і віру,
чи ж не камінне мали серце й душу?
— О, ні! Тобі зізнатись щиро мушу…
На камінь люди часто нарікають,
хоч в грудях серця жодного не мають.
Ні серця, ні душі. З лихої долі
або з чиєїсь дуже злої волі.
Бо і камінне б серце обізвалось,
та в них, либонь, нічого не зосталось.
Що ж, люди проти каменя грішать.
Та на могили ставити спішать.
Бо пам’ятник отой стоїть віками.
Коли не плачуть люди, плаче камінь…
— А хто ж тебе й коли отут поставив?
Хто твої сльози плакати заставив?
— Я сам … стою отут у самотині
і плачу за синами України.
– Бабусю Маріє, – онуки питали,
– а чом Ваші коси так побіліли?
— А це від зими і від літ… Щебетали
і щебетом тим її душу зігріли.
— Бабусю Маріє, а Ви воювали?
— А як Вам жилося у тому Сибірі?
— А Ви там, бабусю, також співали?
— А Ви розкажіть!.. Голуб’ята милі!..
– Чи ж Вам того треба? Це біль і лихо.
– Треба, — найменша онука озвалась.
– То я розкажу вам, — зітхнула тихо.
– То я розкажу вам. Тільки не зараз…
Все пригадаю, все підсумую —
та й розкажу вам. Та це не казка…
Ще раз поплачу і посумую
та й будете слухати, як ваша ласка.
— То правда, історію мусите знати.
Про все, що робилось на нашій землі…
Та буде зі мною сваритися мати,
що вам те розказую. Ви ще малі…
— Ні, мама сваритися з вами не буде.
Ми вже великі. Ми — ось які!
В Марії здіймались згорьовані груди,
і знов нили рани, і легші, й тяжкі…
На вулицю вибігла зграйка малечі —
і в хаті затихло. Десь муха літа…
І спогади впали Марії на плечі,
на зболену душу, на сиві літа…
Гай-гай ! Скільки літ вже спливло за водою…
А роки які!.. Все вона пам’ята…
І стала вона, як тоді, молодою…
Хоча вже не та… Де там!.. Зовсім не та…
Накрила хустиною голову білу.
А в жилах нуртує і буриться кров.
Тоді ще вона не зазнала Сибіру.
Жила в її серці велика любов…
***
— Прокидайся, вже півні співають,
і додому вернулись лелеки.
Ну, ходімо, на нас там чекають.
Шлях важкий і доволі далекий.
І лишила я постіль зім’яту,
сни свої на подушці біленькій,
тихо вийшла із рідної хати,
не сказавши ні слова для неньки.
А для чого? Почне голосити,
ще не пустить: я, бачте, маленька.
Як почне умовляти, просити…
Ні вже, краще хай так… Встане ненька —
і побачить, що виросла доня,
і заплаче, схилившись на руку.
І сльоза упаде на долоню,
омиваючи нашу розлуку…
Мамо, мамо, я мушу, я мушу.
Бо без мене шляхи закурились.
Як я потім спасу свою душу?
Я б хотіла, щоб Ви не журились,
та мене Ви навчили любові,
та любов Україною зветься.
Пам’ятаю всі наші розмови…
Хай Вам, мамо, щасливо живеться…
Та яке вже там щастя без мене?..
Розумію, та вже не спинитись.
Час спішить, час спішить, моя нене.
Мушу землю свою боронити.
І пішла. Вже село прокидалось,
до криниці ішов хтось по воду…
І здавалось… Це тільки здавалось…
Верба сльози ронила у воду.
Це за мною? Чого ти, сестрице?
Я повернусь, не плач… Спазм у горлі…
В серці рана болить і ятриться…
Розпрямляюсь уперто і гордо:
мушу йти… Не спиняй мене, річко,
не пророч — я не вірю ворожкам…
Йшла Марічка, маленька Марічка,
що сьогодні вже виросла трошки.
Їй минуло уже вісімнадцять…
Це вона просто зростом у маму…
Задивляються хлопці. А надто
вже Петро той… Та цур з парубками…
Ще про заміж їй думати рано.
В неї інша мета, інша доля.
Може, так нічиєю й не стане…
Та в очах — ані сліз, ані болю.
Свою долю сама вибирала.
І ніхто намовляти не важивсь.
Змусив час. І матуся те знала.
Не осудить… Й нікому не скаже.
Бо вони вже не раз говорили…
Та сьогодні настала та днина.
Мусить йти, бо чекати несила:
жде і кличе її Україна.
Вже минули село. Далі — поле,
потім — ліс… Вона й гадки не мала,
що таке все прегарне довкола…
Відчувала і бачила, й знала,
Та сьогодні… насупила брови…
Що це ще за відпруга дівоча?
В неї зіткано серце з любові,
хоче того вона чи не хоче…
Поводир попереду суворий,
йде, немов сам по собі, без неї.
І Марічка не та вже, що вчора —
залишилась лиш врода лілеї…
Прохолода торкнулася тіла —
і здригнулась. І кліпнула оком,
аж розсердилась: так же хотіла!
То й сиділа б у мами під боком…
Поводир підійшов: — що, втомилась?
Спочивати вже будемо потім.
— Ні… і пильно на нього дивилась.
Це був мур у людській своїй плоті.
Роздивлялась, мов бачила вперше,
Хоч віддавна бував в їхній хаті.
Не старий був, та знала тепер вже,
говорила матуся — жонатий.
Та питати нічого не сміла.
Там, куди вони йшли, не питають…
Спільна справа. Стріляти вже вміла.
Це було головне — вона знає.