ОСІННІ МОТИВИ

Ходить осінь
Косогором осінь ходить,
дня відрізує шматки,
хороводи з вітром водить
і розвішує хмарки.
То вже гарна господиня !
Позбирала врожаї,
а тумани, ті, що в скринях,
почіпляла на гаї.
Ну й багата наречена !
Що вже золота на ліс !
Залишила і для мене
трішки сріблечка для кіс.
Ходить осінь косогором,
подарунки роздає.
Я прошу її з докором:
— Ти залиш мені моє !
Дай домріять, долюбити,
доспівати, доцвісти…
Не дозволю розгубити
заціловані листи.

Дощ періщить батогами
і дерева, і кущі.
Ходить осінь над лугами
у багряному плащі.
То жбурне листки у річку,
то хлюпне дощем в вікно.
Заміж видала Марічку,
а Оленку — вже давно.
Заховалася на груші
і зіщулилась, мов птах.
Омива від скверни душі,
злість ховає в болотах.
Їй чи будень, чи неділя —
всі забави насправжки.
Від весілля до весілля
ходить осінь навпрошки.

У долоні жовтолисті
плеще осінь у садках,
в горобиному намисті,
у багряних чобітках.
— Ой, ти, осене-пустунко,
де так довго ти була?
— Готувала подарунки
до весільного стола.
Що зібрала, що надбала,
вже вантажить на вози.
А комусь приготувала
здоровенні гарбузи.

І сміється дзвінко осінь —
аж відлуння понад став.
— Ой, дивися, хлопче босий,
гарбуза щоб не дістав.
Ой, ти, осене-чаклунко,
і весела, і сумна.
Завмирає в поцілунку
біля самого вікна.
Вітер долом, вітер звором,
у сопілку виграє.
Осінь дивиться суворо,
мов його не впізнає.
Дзвонить грушами смачними.
Жаль, що в вирію пташки.
Полетить лишень за ними,
через гори, навпрошки.
Вже у небі мармуровім
завмира пташиний крик.
— Зоставайтеся здорові !
Я прибуду через рік.

Не віриться
Надворі дощ, бо знову осінь,
а там, за обрієм, — зима…
І нам не віриться ще й досі,
що літо збігло — і нема.
Отак і роки, милий Боже,
біжать-збігають день за днем…
І не доводимо давно вже
студентських вічних теорем.
Нема мороки з парубками:
як їх відвадити, куди …
І наші внуки разом з нами
свої відмірюють сліди …
А ми не віримо і досі,
що літо збігло — і нема.
У наші душі входить осінь,
а на порозі вже зима…
Прийму її мінорні гами:
невідворотність, так вже є …
Не замітай лише снігами
все, що було, — те все моє…