Розмова з берізкою

Вийшла берізка з гаю,
спинилася на узгірку.
Гарна, неначе диво,
в білому, мов наречена.
Я її запитаю,
чом на душі так гірко.
Відповідь, може, правдиву
знайде вона для мене.
Око спочило в гіллі.
Тьохнув десь соловейко,
сонце встає черлене,
вітер сипнув росою.
Скоро моє весілля,
трепетно на серденьку.
Буду я наречена
з розплетеною косою.

Скажи, скажи, красуне,
чом на душі так сумно,
чому не тішить око
моя весільна сукня.
Вітер підкрався тихо —
й берізка прошелестіла:
“Не той це, як видно, хлопець,
котрого ти так хотіла”.
До неї я пригорнулась.
Нехай це буде між нами.
Не я його захотіла —
це вибір моєї мами.
Десь соловейко тьохнув.
Не чути більше нічого.
Лиш вітер дико охнув:
“Ти не виходи за нього”.

Де тебе шукати?
Ти стоїш на Львівському вокзалі,
з сумом зустрічаєш поїзди.
Галочко, Галинко, просто Галю,
хто поїхав і скажи, куди.
Кожен день приходиш і чекаєш.
Очі в тебе гарні і сумні.
Ти його напевно ще кохаєш.
Тільки не каже мені, що ні.
Ти отак постоїш ще часинку —
і підеш, засмучена, в кіно.
Галко, Галю, Галочко, Галинко,
в око впала ти мені давно.
Підійшов, заговорив — ні слова,
тільки свої очі відвела.
Я тебе побачив випадково,
та мені ти в душу залягла.
Він сьогодні знову не приїхав.
Знову ти стоятимеш сумна.
Бачити тебе — найбільша втіха,
бо на світі ти така одна.
Не чекай, бо він того не варта,
ти собі ще кращого знайдеш.
І жахнувся: що, коли назавтра
на вокзал ти зовсім не прийдеш?
Хмарка засмутилась на хвилинку,
Засмутилось небо голубе.
Галко, Галю, Галочко, Галинко,
де тоді шукатиму тебе?

Укради мене
У весняну ніч
укради мене,
у манливу тінь
поведи мене.
Не кажи мені,
що твоя навік,
в ті весняні дні
я шукаю лік.
В ту єдину мить
легко мріється.
Все переболить,
перемліється.
Як любов мене,
не забудь мене —
і хмариною
знов прилину я.
В ту весняну ніч
зачаруй мене,
залюби мене,
зацілуй мене.
І повірю я,
що навік твоя,
що все збудеться —
не забудеться.
В тихій просині
трави росяні
розвеселять,
нам постеляться.
Щоб здійснилося,
що наснилося,
поведи мене,
укради мене.