В пору пізню
Чомусь замовкли солов’ї
в моєму приспаному серці.
Зійшлися у шаленім герці
думки і помисли мої.
Все про любов і про пісні,
все про минуле і майбутнє.
Ну, хоч би думалось щось путнє,
а то ж, їй-право, зовсім ні.
І справа зовсім не в літах
(чей, я таки ж не найстаріша),
чи я колись була добріша,
чи якось мріялось не так…
Дівчата й хлопці на селі
ах, як співали! Як співали!
І зорі небо нахиляли,
щоб слухати. А по землі
пахтіли млосно квітники,
стелилась росяна обнова.
Батьки не спали. Їхня мова
злітала ген під рушники.
— От що то молодь… — і зітхне
матуся сумно чи бентежно.
І батько тихо й обережно
ряденцем прикрива мене.
А я не сплю. Яке спання!
Я зараз вислизну із хати
і теж піду собі співати
або хоч слухать. Кошеня,
моє примхливе і пусте,
також за мною ув’язалось,
йому також чомусь не спалось.
А що мале — то підросте.
І я босоніж у росу,
у прохолоду і у пісню,
бо я не сплю в ту пору пізню,
бо й я вже марю про красу.
А що ж тепер?.. Нехай живуть
і телевізор, й телефони,
і всі нові магнітофони!
Так, я за техніку нову.
І відео нехай живе,
і всі комп’ютери сучасні,
і Інтернет, й машини власні,-
все, що кричить і що реве.
Так, я за техніку нову.
Та Вам признаюсь, в пору пізню
почути хочу тиху пісню,
натхненну, справжню і живу.

Небезпечна жінка

Ти стережись, бо я — не просто жінка,
я володію чарами кохання.
Ти — жертва і, надіюсь, не остання.
Я обсную тебе, як павутинка,
своїм примарним, таємничим словом,
жіночим чаром, тричі незбагненним —
і ти згориш у вихорі вогненнім
метеликом немудрим, випадковим.
Не вийшла я ні вродою, ні зростом.
Та, зрештою, що треба для поета?
Потрапиш легко у мої тенета,
а вирватися з них ох, як не просто.
Забудеш, хто ти і якого роду,
лиш почуття, і відчуття, і мука.
А там не за горами і розлука,
тоді не мрій про бажану свободу.
Дивитимешся в дзеркало чи в воду,
а бачитимеш образ мій звабливий.
Тоді, щасливий або нещасливий,
чекатимеш від мене нагороду.
Ввижатимуться — і нема рятунку —
напіввідкриті для цілунку губи.
Ти пам’ятай, що це — початок згуби
і перший келих сонячного трунку.
Не пий його, бо пропадеш дочасно.
І нагороди, щоб ти знав, не буде.
А якщо хочеш… дихай на всі груди,
бо світ прекрасний і любов прекрасна.
Бо що то мить кохання для поета,
така потрібна і така доречна?..
Обходь мерщій розставлені тенета
і пам’ятай: я жінка небезпечна.

Квіткове танго

Зоріють квіти у моїй оселі,
але чомусь сумні, а не веселі.
І облітають пелюстки півоній,
неначе сльози, білі та червоні.
На квітку ти із смутком задивився,
і жаль тобі за тою диво-квіткою.
Чому ж за мою долю не журився,
хоч називав колись мене лебідкою?
Квіти плакали сльозами-пелюстками,
квіти плакали за втраченим коханням,
бо не знали, що надалі буде з нами.
А якщо знали, то карали нас мовчанням.

Давай з тобою, друже, на останку
ми танго танцюватимем до ранку,
квіткове танго, ніжне, наче мрія,
і хай троянда біла нам зоріє.
Коли в кімнату увійде світання,
його удвох з тобою привітаємо.
Заплачуть квіти ще раз на прощання,
бо знають те, чого ми ще не знаємо.
Квіти плакали сльозами-пелюстками,
квіти плакали за втраченим коханням,
бо не знали, що надалі буде з нами.
А якщо знали, то карали нас мовчанням.

Зоріють квіти у моїй оселі,
але чомусь сумні, а не веселі.
І ронить пелюстки троянда біла,
така прекрасна і така несміла.
Я їх сама собі подарувала,
не знаю, чи під літо, чи під осінь.
Ох, краще б я була їх не зривала,
у квітнику вони б цвіли і досі.
Квіти плакали сльозами-пелюстками,
квіти плакали за втраченим коханням,
бо не знали, що надалі буде з нами.
А якщо знали, то карали нас мовчанням.

Фікус і гвоздика
(Сумна казка для дорослих)

Фікус у вазонку на вікні
дивиться спроквола на подвір’я.
Дні у нього довгі та сумні,
а вночі рахує він сузір’я.
Далі жити так він вже не міг.
Цей пейзаж набрид аж до нудоти.
Хоч би дощ який пішов чи сніг.
От життя… Без всякої турботи.
Та, властиво, це хіба життя?
Так собі, нікчемне існування.
На стіні яріло вишиття,
за вікном туманилось світання.
Он цвітуть бігонії пусті,
байдуже до всіх їм і до всього.
Фікуси — це квіти не прості,
гляньте-но, які листки у нього.
Тільки хто це здатний зрозуміть?..
Ще щось він хотів доміркувати,
але раптом… О, чарівна мить!
Квітку внесла дівчина до хати.
Квітку незбагненної краси
у розкішну вазу кришталеву,
ще, здається, з краплями роси,
наче найпишнішу королеву,
поряд з ним поставили. А він…
все чекав, покіль вона озветься.
Вловлював пелюсток передзвін
й шкодував, що він не має серця.
— Ах, — зітхнула квітка, — я жива…
Як тут душно. Я, либонь, зімлію.
Фікус ледве добирав слова:
– Ах, панянко, я Вас розумію.
– Цей кришталь… Якесь все незручне…
Я росла собі в оранжереї.
Поруч красувались орхідеї…
Море квітів… Вибрали ж мене!
— Та й інакше бути не могло.
Ви така прекрасна та духм’яна.
Сонце заглядає через скло,
щоб помилуватись Вами, панно.
Дуже личить Вам оцей кришталь.
Ви у ньому, наче королева.
Він не знав на превеликий жаль,
що коротка доля кришталева.
Світ тепер для фікуса змінився.
Тамував у серці пристрасть дику.
На подвір’я майже не дивився.
Він дивився тільки на гвоздику.
А гвоздика — пишна і червона,
він те знав: вона така єдина.
Може, вперше пожалів вазонок,
що він — фікус, що він — не людина.
Цілий день проходив у розмові.
Він не бачив, що вже випав сніг.
Він зацвів би у своїй любові,
шкодував, що зацвісти не міг.
Та гвоздика в’яла і марніла.
– Я вмираю. Я, либонь, вмираю.
– Обіпрись на мій листочок, мила.
Я кохаю, я тебе кохаю!
Фікус на людей не мав образи,
тільки біль до кореня проник.
Горду квітку вийняли із вази
й без жалю понесли на смітник.
Фікус був відроду благородний,
знав і радощі, і ревний жаль.
Відтепер зненавидів кришталь,
блиск його оманливо-холодний.
— Фікус наш щось зовсім вже зачах, —
байдуже сказала господиня.
— Засихає просто на очах.
Є на те, либонь, якась причина.
Добрива йому чи ще чого…
Та й пішла по хатніх своїх справах.
І пожовклі вже листки його
обривала дівчина ласкава.
Добрива і догляд превеликий, —
вже йому ніщо не помогло.
Фікус засинав. Нема гвоздики.
Жити далі сенсу не було.
Часто люди думають, що квіти —
це бездумна і пуста трава.
Вміють сумувати і радіти
і сприймати лагідні слова.
І любити теж, либонь, уміють,
та не всім дано це зрозуміти.
Для людей мовчать і трави, й квіти,
люди ж і себе не розуміють.