Правічна жінка
– Спинися, — наказала я собі
й спинилась, невдоволена собою.
І хлюпалися хвилі голубі,
і берег пестив ніжний шум прибою.
– Спинися, — повторила свій наказ,
— тепер не смій і думати про нього.
І крикнула, жахнувшись, чайка враз,
і вже мене не тішило нічого.
І зваба хвиль, і лагідний пісок,
і вітерець, і спека полуднева, —
все відпливло в одну з моїх казок,
а я стояла, наче в пащі лева.
Я наче мала вмерти вже ось-ось.
І збайдужіла, і втрачала сили.
Та раптом… може, це мені здалось…
За когось хвилі жалібно просили.
І сонце, й вітер, і морський приплив,
і чайка серед простору ясного
повторювали: “Він тебе любив.
Чому ж ти відцуралася від нього?”
Я крикнула у розпачі до хвиль:
— Він зрадив! Зрадив! Він мене покинув!
І раптом став на морі дивний штиль,
і вітер зник, немов кудись полинув.
Лиш сонце, незворушне і ясне,
та ще пісок, гарячий та сипучий,
неначе промовляли: “Біль мине,
який би він не був тобі пекучий.
Правічна жінка і її любов,
і зрада, і сльоза, гірка від болю”.
І я переживала знов і знов
те, що було до мене і зі мною.
І те, що буде через сто віків,
а може й через тисячу — не знаю.
І не було ні пекла, ані раю,
лише любов, без смутку і без слів.
Я по-новому глянула на світ.
Ясніла хвиля, горда і велична.
Не знало море, скільки йому літ,
і я не знала, бо була правічна.
А ревний жаль собі пливе…
“Не смій, не смій”, — шепчу собі,
та серце розуму не кориться.
Все, що призначено тобі,
для когось іншого говориться.
А ревний жаль собі пливе:
що мало статись і не сталося.
Усе колишнє і нове
в один клубочок намоталося.
Тобі назустріч крок зроблю,
мов поспішаю на побачення.
Тебе я й досі ще люблю,
та це тепер не має значення.
“Не смій”, — скажу, як тільки ти
до мене підійдеш у ніжності.
Я так боюся самоти,
ще більше — зради та невірності.
Нехай все буде так, як є:
я не шкодую і не каюся.
Все, що було, — те все — моє,
і я нічого не зрікаюся.
Моя вина й твоя вина.
Люблю тебе — належу іншому.
Я не самотня, та одна.
Ти не один — з моїми віршами.
А ревний жаль собі пливе…
Розмова без слів
Лиш доторкнувся до руки моєї —
я спаленіла і замовкла враз.
І з губ злітали фрази, мов лілеї…
Либонь, і не про нас, і не для нас.
Для всіх довкола. Я сміялась дзвінко.
Це вже для тебе. Ти це зрозумів.
А втім… Така собі безпечна жінка:
проблем ніяких… Подих занімів.
А серце з серцем розмовляло стиха,
твоє й моє… І чудно так було…
Маленька втіха, лиш маленька втіха —
і більш нічого. Хмарилось чоло.
— Скажи… чого ж ти?.. — подумки просила.
— Ні, не скажу. Таких немає слів…
І відійти було чомусь несила,
і підійти мій розум не велів.
— Тоді співай. — Не вмію я співати.
— Тоді умри. — Захочеш — то умру.
— Та я жартую. — Годі жартувати,
а то й тебе з собою заберу.
— Тебе я більш ніколи не зустріну.
Я вже піду… Ти злякано метнувсь…
— Ще хвилечку одну… Одну-єдину…
А на загал — розковано всміхнувсь.
— Що скаже світ?.. — Хай каже все, що хоче.
— Що скажуть друзі? — Друзям не до нас…
І раптом пильно подивився в очі…
— Настав наш час. Ти чуєш? Це наш час…
І зяблик десь витьохкував погоду,
комусь зозуля рахувала вік…
Ми вдвох були… серед всього народу.
І час для мене загубив свій лік.
— З нічого… Раптом… Дивина та й годі…
— Невже ж таки з нічого? Не лукав.
Щасливий зяблик гімн співав природі.
А може, нам закличне щось гукав…