Любій вчительці
(Прощання з першою вчителькою)

Ми вже виросли
аж на третій клас,
та не знаємо, чи радіти.
Люба вчителько,
Ви не йдіть від нас,
ми не учні — ми Ваші діти.
З Вами вчили ми
перші літери
і з “Буквариком” розмовляли,
засівали ми
зошит квітами
і школяриками ставали.
Я б заплакала,
але соромно.
Я маленькою стала б знову.
Пам’ятатиму,
люба вчителько,
все життя Вашу щиру мову.
Вдома внучка я
найкоханіша,
любить татко мене і ненька.
Ви не йдіть від нас,
люба вчителько:
я не виросла, я маленька.
І зима без Вас
буде не зима,
ясне сонечко вкрила хмарка..
Повертайтеся,
люба вчителько:
плаче Ваша мала школярка.

Сон

В час досвітній, при зорі
сплять маленькі школярі,
до віконечка приник
сон – найкращий чарівник.
Як повів направо вусом,
то приснилося Катрусі…
Їй приснилось, що вона —
Попелюшка чарівна.
Сам король за нею стежив.
У веселому кортежі
у розкішному вбранні
мчала з принцом на коні.
Ну, а потім на бенкеті
на дзеркальному паркеті
закружляла у танку
у духм’яному вінку.
Танці, танці-вививанці.
В українській вишиванці,
в черевичках кришталевих
до вподоби королеві.
Хтось шепнув їй в саме вушко:
— Зовсім ти не Попелюшка.
Просто — дівчинка-дивинка.
Ти — маленька українка.
Озирнулася довкола.
І не принц то, а Микола.
Їх сусіда-непосида,
що настоячки обіда,
бо не мав ніколи часу.
З паралельного він класу.
Пустувати він охочий,
тільки вчитися не хоче.
На загал він хлопець добрий:
і спортивний, і хоробрий.
Він її до школи кликав
і за кіски часом смикав.
Може б ще вона кружляла,
всіх красою чарувала:
від поета й скрипаля
до старого короля.
Тільки хтось за кіску смик —
сон кудись відразу зник.
Під вікном стояв Микола.
Час було вже йти до школи.

Іра з 8-го Б

“Іра з 8-го Б,
я кохаю тебе” —
вивів на стіні хлопчина.
І в шкільному дворі
геть усі школярі
реготали — була причина.
Та йому не везло:
в класі тім, як на зло,
вчилися аж три Ірини.
Як додому ішли,
то, як рожі, цвіли.
Билось серце у хлопчини.
– Хто ж оце написав?
– Чи нема в нього справ?
– Нічого йому робити!
Все довкола цвіло,
все буяло зело,
і була пора любити.
Перша думала: „Ні,
ця записка мені.
Я таки собі нівроку.
Ну, навіщо писав?
Ну, чому не сказав?
Матиме тепер мороку”.
Друга думала: „ Так,
цей хлопчина — дивак.
В мене закохавсь хлопчина…”
Всім гукала: „ Привіт!”
І дивилась на світ
ніжно-карими очима.
А та третя, мала,
найсумніша була,
бо вдалась веснянкувата.
Всі дражнили її:
і чужі, і свої,
хоч не йди нікуди з хати.
Щиро заздрила їм,
двом красуням своїм —
однокласницям чарівним.
А сама — осяйна,
наче тая весна —
не було їй в світі рівних.
І дививсь з-під руки
хлопець скромний такий,
очі — як волошки в житі,
бо це він написав,
як сказати, не знав,
що вона найкраща в світі.
Все від друзів ховав.
Весь урок рахував
він її веснянки милі.
Він терпів глум і сміх.
Більш мовчати не міг
і сказати був не в силі.
Ну, оглянься на мить,
хай душа не болить.
Не ховай своє обличчя.
Зрозумієш сама,
що рятунку нема —
і весна тебе покличе.