Баба геть спереживалась.
Де ж онук її Андрій?
На городі вже гукала,
на дорогу виглядала,
у сусідки вже питала.
— Де ж подівся хлопчик мій?
Чи не сталося нічого?
Чи не скривдив хто малого?
Може, хтось його набив?
Може, десь він заблудив?
Може, в ногу вліз будяк?
Чи не вкрав його маніяк?
Чи не скочив у криницю?
Не пішов на залізницю?
Чи не?.. Чи не?.. Чи не?.. Не…
Ой, замучить він мене…
Раптом чує, на городі
шелестить щось у кущах.
Це Андрій! Впізнати годі!
Зі сльозами на очах.
Збиті лікті і коліна,
все в подряпинах лице.
Якби мама, неодмінно
вже б сварилася за це.
— Ну, ходім, — взяла за ручку
та й до хати повела.
— Я для тебе, мій онучку,
пиріжечків напекла.
Причепурений і вмитий,
він сидів вже за столом.
Жити в місті треба вміти,
а ще важче із селом.
— Я сидіти буду в хаті,
я читатиму книжки,
буду їсти-смакувати
ваші, бабцю, пиріжки.
Готуватимусь до школи —
справа дуже кропітка.
І ніколи! Більш ніколи
не займатиму Бровка!

Дівчинка, що має два імені

Два імені має ця дівчинка мила:
Аліна-Діана, Діана-Аліна.
— Два імені нащо дали мені, мамо?
Хіба вже для мене одного замало?
І каже матуся здивованій доні:
— Два ангели будуть в твоїй охороні.
Щоб доля лукава про тебе забула,
а добра щоб, доню, тебе не минула.
І ходить до школи слухняна дитина:
сьогодні — Діана, а завтра — Аліна.
А часом обидві вони помандрують:
і все вони бачать, і все вони чують.
І каже бабусі Аліна-Діана:
— Я вчитися буду, бабусю, старанно.
Бо що то для мене домашнє завдання?
Не зможе Аліна, то зможе Діана.
Якщо ж часом дівчинка їсть неохоче
чи пити мікстуру від кашлю не хоче,
сміється бабуся: — моя ти кохана,
не може Аліна — хай вип’є Діана.
І добре живеться матусиній доні:
два ангели має вона в охороні.
І добре живеться онучці красивій,
бо люблять її всі в подвоєній силі.
Купили морозиво після обіду.
І каже хитрунка дбайливому діду:
— Дідусю мій любий, дідусю коханий,
це буде Аліні, купи ще Діані.

Цей вірш написавсь від бабусі Тетяни
разом для Аліни і ще для Діани.
У дівчинки голос — як ніжна сопілка,
і звати Діана-Аліна Соківка.