Маленька казкарка

Оленка — фантазерка, всі це знають.
Казкаркою Олену називають.
А дівчинка собі з того раденька.
Ну, до казкарки ще вона маленька,
але, коли ще трішки підросте,
то може й до казкарки доросте.
Придумає казки вона цікаві
і довгі — щоб аж з вечора до ночі.
Бабусі відкладуть свої всі справи
і внукам їх читатимуть охоче.
В них будуть і принцеси, й феї добрі,
і лицарі, відважні та хоробрі,
такі, приміром, як сусід Василь.
Там буде стільки танців та весіль,
бабуся й мама — бо без них не можна.
Кінець щасливий має казка кожна.
Замріялася дівчинка Оленка
й не чула, що дзвінок вже продзеленькав,
і вчителька візьме її за руку
і в казку поведе — в шкільну науку.

Наша розповідь така: про Андрійка та Бровка

Тато, мама і дві тітки
в перший клас його вели.
Тато ніс портфель, а квіти
несла мама. Всі були
урочисті, як ніколи,
незворушні та німі,
нібито вони до школи
в перший клас ішли самі.
Плентавсь і Андрій за ними
з шоколадкою в руці.
Черевиками новими
він футболив камінці.
“Ну, чого б ото радіти?
Що за втіха — перший клас!
Над уроками сидіти!
Марнувати даром час”.
В класі слухав чи не слухав.
А дзвінок лиш продзвенів —
дав комусь-то поза вуха
й сам найбільше гомонів.
Що не день — нові забави,
що не день — то новина.
Тому ніжку він підставив,
тому дав він стусана.
Якось вчителька сказала —
молода була вона,
що такого ще не знала
непосидька-пустуна.
“Справжнє горе з тим Андрієм!
Тільки в школі і розмов.
Просто сором! Ми вже мрієм,
щоб він в школу не прийшов”.
Вже від нього потомились
і батьки, і вчителі.
Як таке воно вродилось
невгамовне на землі?
Вже якось його тягнули,
головного з недорік.
Всі з полегшенням зітхнули:
закінчивсь навчальний рік.

На канікули улітку
(от вже справді повезло)
мама, тато і дві тітки
повезли його в село.
Увійшов до баби в хату.
— Я тут трохи поживу.
І пішов гусей лякати
й толочить густу траву.
Невелика, звісно, втіха.
Мамі соромно було.
“Нехай знають, що приїхав
справжній хлопець у село!”

У сусіда пес кудлатий.
Називався він Бровко.
Грівсь на сонці біля хати,
пив знічев’я молоко.
Раптом бачить, зовсім близько,
біля самого вікна
зупинивсь якийсь хлопчисько.
Ні, Бровко його не зна.
Звідкіля він тут з’явився?
До своїх Бровко вже звик.
Хлопець довго не барився
й показав Бровку язик.
Ні, зухвалості такої
пес пробачити не міг.
Молоко лишив котові,
сам за хлопчиком побіг.
Що відв’язаний — то добре.
І Бровко щодуху гнавсь.
Наш Андрій, хоч був хоробрий,
та і він перелякавсь.
Полетів аж на дорогу,
мчав дорогою в село.
Крикнути б на допомогу,
але соромно було.
А Бровко — меткий собака,
вже ось-ось наздожене.
Наш Андрійко ледь не плакав.
Знав, що кара не мине.
Від такого переляку
аж на тин чужий заліз.
Вже збирався від собаки
через тин стрибнути вниз,
та загавкав хтось з-за тину.
З буди виліз пес Рябко.
Непереливки хлопчині:
там — Рябко, а тут — Бровко.
– Пане Бровку, що там сталось?
Може, злодія впіймав?
— Вже моя надходить старість,
та такого ще не мав.
Розумієш, він сьогодні
показав мені язик!
Я, хоч пес і безпородний,
до зневаг таких не звик.
Мушу я його провчити,
бо інакше з ним — біда!
Це ж, напевно, він і дітям
в своїй школі набрида.
Пес Рябко, у дружбі щирий,
аж від злості захрипів.
– Я, хоч пес цілком сумирний,
та такого б не стерпів.
А, попався! Будеш знати, —
і Рябко подвоїв рик,
— як собак не шанувати,
їм показувать язик!
Що тепер робити будеш?
Побіжиш тепер куди?
Вже довіку не забудеш.
На тину тепер сиди.
Розумію, що не смачно.
А не плаче, бач, мовчить.
Ти дитина геть невдячна,
та Бровко тебе навчить.
А хлопчині справді горе:
зле сидіти на тину.
— Може, сон колись їх зморить —
і тоді я дремену.
Гостряки стирчать із тину.
Хто придумав отаке?
І доповнило картину
те сорочине “скреке”.
Господиня вийшла з хати,
насварилась на Рябка.
— Що розгавкався, кудлатий?
ще й побачила Бровка.
— Так оце ви, розбишаки,
за малого вдвох взялись?
Ледацюги, харцизяки!
Марш до буди! Дожились!
А ти, хлопче, не барися
та стрибай скоріше вниз.
Та Андрійко зачепився
й на штанах своїх повис.
Він руками, він ногами —
не відчепиться ніяк.
Захотілося до мами.
Ну їх к бісу, тих собак!
І сміється господиня,
посміхається Рябко,
а за тином, а за тином
шкірить зуби пес Бровко.
Може, він висів би й досі,
та порвалися штани.
В кропиву упав і босий
він чкурнув крізь качани.