Дощ іде

Ти до мене, дощику?
Ну, заходь. Привіт!
Знаєш, я по дотику
пізнаю цей світ.
Доторкнись до рук моїх.
Краплі — мов живі.
Я зберу докупи їх,
не одну, не дві.
Освіжу лице своє,
коси намочу.
Кажуть люди, треба вже
гарного дощу.
Бо городи журяться,
гаряче садам.
Ти пролийся, дощику,
тут пройдись і там.
Та гляди, бешкетнику,
шкоди не роби:
скільки треба, дощику, стільки й покропи.
Ач, який ряснесенький,
ач, який густий!
Ти не йди від мене ще,
під вікном постій.
Дощ пустує, бавиться
в мене на вікні.
Крапель цілу пригорщу
він жбурнув мені.
Хтось під парасолькою,
дехто під плащем,
ну, а я в вікні собі
мокну під дощем.
Грім гримить погрозливо:
“Грози розпущу”.
На підлозі озеро
від того дощу.
Я сміюсь, жартуючи.
Мокро на столі.
Дощ іде, пустуючи,
босий по землі.

Я малюю вечірІ

Смеркає
Ще сонця промінь не погас,
ще ніжна лагідь землю гріє,
а вже надворі вечоріє.
Спокійний вечоровий час…
Підкрався вечір до воріт
і загляда в моє подвір’я.
І робить місяць свій обхід,
перераховує сузір’я.
Садок готується до сну,
вмиваються росою квіти,
ще бігають невтомні діти
і будять приспану луну.
Вона відлунює їх сміх,
на цілий світ їх дзвінголосся.
А в полі шепчеться колосся,
і перепілка кличе всіх
у теплий затишок оселі…
Вечерю лагодять жінки.
І заколисують зірки
сумні думки й думки веселі.
Десь дзвінко дзенькнуло відро.
Хтось доміта своє подвір’я.
На землю сходить надвечір’я,
несе у пелені добро. ІІ

Озвався спогад
У тихому примарному смерканні
шле сонце усміх, ніжний і останній.
У душу залягає щось врочисте,
до болю рідне і до щему чисте.
Землі схиливши голову на плечі,
у небо зорить синьоокий вечір.
Пливе у небі десь моє сузір’я.
Це ще не вечір — це ще надвечір’я.
Прокинулась й запахла матіола.
Уже смеркає. Сутінки довкола.
Вже засвітили світло в нашій хаті,
з вечерею на нас чекає мати.
Тепер я віддала б усе, що маю,
за той єдиний вечір в нашім раю.
Озвався спогад — і заблисли сльози,
як роси на вербі, що при дорозі.

III

Згасає день
Згасає день. Вечірня прохолода
спада на землю, як небесний дар.
Відпочива натомлена природа,
і серпорогий виплива з-за хмар.
З полегкістю зітхнули трави й квіти,
бо денна спека дойняла і їх.
А ти нічого того не помітив
серед буденних клопотів своїх.
Облиш роботу на наступний ранок.
Виходь у ту святочну благодать.
І день ще посміхнеться на остаток
і відійде із сонцем спочивать.
Вже прохолодно. Щось накинь на плечі.
І сядь зі мною поруч пліч-о-пліч.
У вербах причаївся тихий вечір,
і диха вже серпнева літня ніч.