Зима…

Зима…
Заглядає в вікно сніжнобілими квітами,
засипає світ лапатими зорями.
І сміється з нас,
що ховаємось ми у теплі.
Зима…
І дерева стоять, з обважнілими вітами,
на деревах іній, багатий узорами,
Зупиняє час
і царицею, йде по землі.

Зима…
Почуття замерзають, аж дзвонять, крижинами…
І веслує час у мороці білому.
І немає меж
Тим зимовим снігам і льодам.
Зима…
Ти до мене не прийдеш вузькими стежинами —
і розгубленість у голосі милому.
Але знаєш ти:
я нікому тебе не віддам…

Зима…
Білий сніг за вікном так порипує молодо.
І колядки ми охоче співаємо
й непомітно так
у Новий переходимо рік.
Зима…
І охоплює жах від зимового холоду,
і про весну ми чомусь забуваємо.
І здається нам,
що зимові хуртечі навік.

Зима…
Та під снігом сховався невидимий пролісок.
Він прокинеться і тепло покличе до нас.
І впаде до ніг
білосніжна корона ясна.
Зима…
Тане сніг поки що несміливо і боязко.
Плачуть стріхи вже сльозами холодними.
І розтане сніг,
зовсім скоро настане весна.

Молилась скрипка

Молилась скрипка. І молитва щира,
здавалося, здіймалась до небес.
Струною скрипка з Богом говорила
й просила для землі нових чудес.
І слухали ту скрипку люди в залі,
виповнювала душі їх краса.
Молилась скрипка і того не знала,
що вже й сама творила чудеса.
У когось радість у душі заквітла,
у когось біль назавше відійшов,
у когось визрівала непомітно
у серці ще непізнана любов.
Співала скрипка — і здіймались груди,
і радість переходила в печаль.
Співала скрипка — і молились люди:
хтось прощення просив, а хтось прощав.