– Марусю, – прошептав Павло. – Ти приходила до мене, а
сьогодні я прийшов до тебе. Бачиш? Прийшов.
І раптом Павло почув, як заплакала дитина.
– О, Господи, звідки тут дитина? – прошептав Павло
змертвілими губами. – Це моя дитина плаче.
І йому стало так страшно, як ще не було ніколи. Це була,
вочевидь, нічна птаха, яку в народі називали пугутькалом. Але в
переляканій Павловій свідомості цей крик звучав, як плач дитини.
Більше він вже не міг боротися зі своїм страхом. Зірвався на рівні
ноги і побіг між пам’ятниками і хрестами. Ліхтарик загубився,
випав десь певно біля Марусиної могили. Тепер Павло біг у
темряві, не розбираючи дороги. Йому здавалося, що хтось біжить за
ним, наздоганяє його, ось-ось вхопить за комір і спитає:
– Ти чого сюди прийшов?
Нарешті Павло зупинився. Це було якесь безглуздя –
бігати вночі по цвинтарю, не розбираючи стежки. Витер піт з чола,
перехрестився, змовив «Отче наш».
– Де ж я є? Куди ж я забіг? – спитав Павло сам у себе, бо
більше ні в кого було питати. Вітер і далі ворушив тіні від
пам’ятників і хрестів. Справа почулося тарахкотіння воза і
форкання коней. Хтось повертався поночі додому. Значить, справа
дорога. Павло вдячно перехрестився. Тепер він вже знав, куди йому
йти.
Вже зовсім серед ночі Павло, втомлений, забрьоханий,
переляканий, прийшов додому. Світла не світив. Навпомацки
роздягнувся і тихенько ліг, намагаючись своїм захололим тілом не
доторкнутися до сонної і теплої Анжели. Та вона прокинулась і, не
розплющуючи очей, сонно спитала:
– Де тебе носило? Де ти був?
– В коханки, – якимсь дерев’яним голосом сказав Павло.
– Я так і подумала. Ото вже маю чоловіка. Вештається
десь по ночах, – байдуже сказала Анжела. В її голосі не було навіть
натяку на злість. Сказала так і тут-таки знову заснула.

Перед Великоднем Павло і справді став збиратися на
прощу, чим немало здивував свою дружину.
– Ще що видумай! На прощу! Ледачі штучки! Щоб нічого
вдома не робити. Весна, свята надходять, роботи повно, а він – на
прощу! Богомільний! А в монахи ти часом не надумався піти?
– А чого ж… Це думка. Можна спробувати.
– Ти хоч нікому про таке не кажи, бо мене засміють. Наді
мною все село сміятися буде. Тут земля вже просохла, пора за
городи братися, а він – на прощу! Богомільний!
І Анжела пішла до хати, хрясьнувши дверима.
– Хряськай, не хряськай, а я все ж піду на прощу, коли
вже намірився.
Ще раз пішов до священика. Тепер вже на пораду: куди
йому краще податися. Священик схвально подивився на Павла, що
таки не відступився від свого наміру і послухався його поради.
– Добре, сину, – сказав. – Я не радив би тобі іти у
велелюдні місця. Це зараз не для тебе. Іди в Серафимську обитель.
Це, правда, далеченько, та ти молодий, здужаєш. Тільки не треба
тобі нічим їхати. Бо тоді це не проща. Іди пішки. До всього треба
труду свого докласти. Тоді і молитва твоя щирішою буде, і Бог
вислухає та прийме її. До Серафимської обителі, мабуть, верстов
сорок буде. А може й всі п’ятдесят. Це між селами Соколине і
Ревелове. Отуди іди, сину, і нехай тебе Бог благословить, що ти
навернувся до нього.

Павло вийшов зраненька, як годилося. Скоренько
перейшов через село – щоб ніхто ні про що не розпитував, а там
сповільнив крок та йшов собі, довкола роздивляючись. Сонце
встало, як умите, по-весняному лагідне і погідне. Земля парувала,
чекаючи людських рук. В селах подекуди вже бралися цвісти
вишні. Краса довкіл була така, що ні про що недобре думати не
хотілося. Десь, коли вже сонце хилилося до вечора, Павло
наздогнав ще п’ятеро прочан: дві жінки і троє чоловіків. Як
з’ясувалося, вони також ішли до Серафимської обителі. Кожний
ішов у своїй потребі. Дехто вже там побував і захоплено розказував
про той райський куточок, начебто такого і на світі більше нема.
Павло вирішив іти з ними. Це були люди старші, і ходу свою
Павлові довелося уповільнити, зате вони знали багато такого, чого
не знав Павло: де зупинитися на нічліг, як в дорозі
перехарчуватися. З тими людьми йти було навіть дуже цікаво.
Почалися розповіді про всякі чуда, свідками яких вони були або
хтось їм про те розказував.
Переночували у стодолі одної бабусі на запашистому сіні.
Ніч була тепла, а бабуся була й сама богомільна, то й не
пошкодувала для прочан ні ряден, ні перини. Отак по-королівськи
відпочивши, вранці продовжили свій шлях. Павлові попутники, а
особливо жінки, цікаві були знати, чому це Павло, такий молодий,
іде на прощу, але розпитувати не важилися: захоче – сам розкаже,
а не захоче, то й так буде. Павло нічого не розказував, а вони й не
розпитували: для чого лізти в душу?
Наступну ніч провели у торішній скирді, зробивши собі
зручні схованки від холодного вітру та дощу, що зібрався було
мрячіти, та передумав і великим дощем так і не пролився. Серед
ночі Павло виліз із своєї схованки: захотілося глянути на погоду та
й покурити була охота. Відійшов від скирди, щоб не наробити біди.
І раптом Павло побачив постать. Спершу він подумав, що це
котрась з прочанок, як і він, вилізла зі свого сховку. Він навіть
хотів озватися, а потім ніяково стало: наче навмисне підглядав за
жінкою. А коли пильніше придивився, а вона… В білому. Вітер
наче гойдав її, як тоді на цвинтарі гойдав він тіні від пам’ятників та
хрестів. Того довіку не забудеш.
– Марусю, – тихо сказав. – Як ти знайшла мене тут? Чи ти
назирці за мною йшла? Бідна моя дівчино, занапастив я тебе. Тепер
і ти спокою не маєш, і я караюся…
Раптом Павлові здалося… Ні, він тепер був певен, що так
і було… Вітер наблизив білу постать майже впритул до нього.
Павло осінив себе хрестом, хотів перехрестити і її, та вона зникла,
якось раптово, наче її вітер розвіяв. Десь неподалік закричала нічна
птаха. Її крик так нагадував плач дитини.
«Маруся пішла колисати дитину» – подумав Павло і заліз
у свій сховок, та вже до ранку не міг заснути: думав, молився. Десь
поруч шаруділа миша.