Щоб став добрішим світ

БОЖА КАРА

Містечко Глинне – гарний райцентр. Не сказати, щоб
дуже велике, але затишне і зручне для проживання. Нема тут шуму,
характерного для великих міст, зате є парк, багато зелені, навіть
озеро, яке вже не завадило б почистити. В місті багато молоді. Є
тут чотири школи, гімназія, коледж і навіть філіал якогось
інституту. Є в місті дві церкви – нехай собі моляться, хто того
потребує, то може менше будуть пити. Хоча кав’ярня у Глинному
ніколи не буває порожня. Кожен живе за своїми уподобаннями і за
своїм гаманцем. Бо уподобання уподобаннями, а коли в тебе
порожньо в гаманці, тоді… А ще в Глинному, як у всякому
порядному місті, є народний дім, тюрма і лікарня. Аякже! Є все, що
треба. Є тут і свої знаменитості. В місті ледве не кожен знає
маститого хірурга Степана Петровича. Не одному він тут життя
врятував. Розрізав і зашивав животи, трепанував черепи, словом,
робив, що було треба. До нього і з інших міст приїжджали, бо
Степан Петрович був добрий фахівець. Але всі знали й те, що
Степан Петрович і пальцем не ворухне, якщо ти не маєш грошей.
Хочеш – живи, хочеш – вмирай.
– Таке життя, – любив казати він. – Нічого не поробиш.
Хірурги також хочуть їсти хліб з маслом. Кожна праця має добре
оплачуватися. Чим краща праця, тим вона дорожче коштує. Аякже!
Ви собі можете уявити таке: приходжу я до кравця і кажу:
– Поший мені, чоловіче, костюм. Добрий костюм, але
безкоштовно. Що він мені скаже? Мабуть, пошле мене. І правильно
зробить.
– А якщо у когось нема грошей? От нема – і все. У
костюмі й старенькому можна ще походити. А от буває, що людині
негайно треба робити операцію. Що тоді? Його богомільна
дружина завжди ставала на захист бідних та знедолених. Але цей
захист, либонь, був дуже слабкий і на чоловіка не мав ніякого
впливу.
– Я не Господь Бог. Це він все безкоштовно робив. А я –
людина, сучасна і недосконала. І, між іншим, якщо вірити Біблії, я
теж сотворіння Боже. Так що таким мене створив Бог. Якщо знову
ж таки вірити Біблії, Бог дав мені талант, а вже я сам собі
придумав, як розпорядитися тим талантом, щоб він приносив мені
зиск. Я свій талант не закопав. Я своїм талантом заробляю гроші,
бо інакше я б і вдень, і вночі стояв би зі скальпелем і нічого не мав
би. Ні, вибачте. Я – європеєць і маю жити гідно європейця, згідно
європейського стандарту.
Так любив розумувати Степан Петрович, а його дружина
зітхала, хрестилася, а часом і сльозу витирала.

Був теплий сонячний день. Весна добігала свого кінця.
Зелень щойно тільки розпустилася, була ще молода і свіжа, ще не
виснажена спекою. Небо було ясне, глибоке, повне блакиті.
Словом, рай на землі. Степан Петрович збирався на роботу.
Дружина ще зранку на своєму «Рено» поїхала до матері, увечері
обіцяла повернутися. Синова «Міцубісі» стояла в гаражі.
Володимир ще спав після вчорашньої гулянки.
«Шалапут, – подумав про сина Степан Петрович. – Треба
ним серйозно зайнятися. Пора його до чогось долучити. А то на
всьому готовому, без всяких проблем живе хлопець. То дуже зле.
Треба всерйоз ним зайнятися. Все якось руки не доходять. Я в його
роки…»
Він не раз вже так думав про свого сина, але все пускав
на самоплин. Степан Петрович заробляв гроші. Він зітхнув,
згадуючи свої роки. Тоді він вчився у Львові. Батьки не могли йому
допомагати. Добре, що грошей нашкребли, щоб він поступив до
Львівського медінституту. Це коштувало немало. Ходив по ночах
на вокзал, розвантажував вагони, давав уроки з англійської мови,
чого тільки не робив, аби мати хоч якісь гроші, щоб гонорово
повести дівчину в який-небудь бар.
– От і добре, що син не живе моїм життям. Я таки його
можу забезпечити, бо я – справжній батько, а не злопуцьок, – сказав
сам до себе Степан Петрович, самовдоволено вмощуючись у свій
розкішний «Джип».
Він любив свого сина і завжди посміхався, коли думав чи
говорив про нього.
– Ти в його віці вже жонатий був, – казала дружина. – А
він і не думає про женячку.
– От і добре, що не думає. Ще встигне. Нехай погуляє,
доки молодий. А ти думаєш, сина женити – то така проста справа?
Ага! Аякже! Твій бабський розум не здатний того збагнути. Де там
тобі. А чи знаєш ти хоч одну наречену, гідну нашого Володимира?
– О, зараз стільки гарних дівчат. Глянеш на вулиці – очі
розбігаються: одна краща від другої.
– Одна краща від другої! – передражнив дружину. –
Тямиш ти в тому. Вони й так всі його. З котрою захоче, з тою й
переспить.
– Не вірю, що всі такі вже шльондри.
– Не шльондри. Світ такий. Молодь тепер живе іншими
мірками. Фраза «тільки після шлюбу» зовсім не актуальна.
– Як добре, що я вже не молода.
– Ну… А чи знаєш ти, моя дорога, що у кишенях батьків
тих красунь вітер свище? Останні свої гривні вони викинули на
модну лаху для своєї доньки. Не знаєш. Бо звідки тобі знати? Бо
хіба ж ти вмієш думати? У тебе в голові замало сірої речовини. До
чого тут гроші? Ну знаєш… А котра багатша, то така потвора, що,
як у нас кажуть, як вигляне у вікно, то на те вікно три дні собаки
брешуть. А ти гадаєш, я не думаю про синову женячку? Ще й як
думаю. І вже давно.
– А чого ти маєш про те думати? Нехай Володя думає.
Йому ж з нею жити. Сподобає врешті-решт котрусь – та й готуй
весілля.
– Сподобає! Ти, жінко, вибач на слові, геть дурна.
Натуральна рагулька. Дуже сподіваюся, що наш Володимир в тебе
не вдався. Він розумніший і мислить по-сучасному. Котрась
сподобається! А ти, батьку, годуй старченят. Ні вже, вибачайте. Я
свої гроші чесно нажив, своєю працею.
– Якби ж то чесно. Якби ж то гроші, а то сльози людські, –
кидала жінка та й ішла поратися по господарству. Степана
Петровича ті слова виводили з себе. Він готовий був ударити свою
дружину, але таке вчинити не дозволяла йому його інтелігентність.
Він же лікар, а не п’яний водій чи дядя Вася з котельні.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

thirteen + two =