Щоб став добрішим світ

Минало літо. Невблаганно підкрадалася осінь. Павло з
жахом дивився на жовті листочки, що подекуди вже висвічували
золотом поміж густою зеленню дерев.
«Осінь. Маруся сподівається, що я її сватати прийду. Я
здуру ляпнув, а вона й повірила. Ото дурна. Хіба ж можна вірити
парубочим словам? У нас з Анжелою все вже домовлено. На
Дмитра й весілля. А Маруся ще нічого не знає. І що це буде, коли
вона дізнається? Та поки ще не знає, то нехай все буде так, як було
досі…»
Та цього вечора дівчина була в якійсь тривозі. Личко
було наче засмучене, аж наче змарніле.
«Невже щось почула? – думав Павло і його проймала
тривога. – Невже кінець? Ні, не можна того допустити. Треба її
якось заспокоїти, одурити. Аби тільки ще хоч на вечір, ще хоч на
мить продовжити те солодке щастя».
Ні, Маруся ще нічого не знала. У неї були свої
переживання, своя тривога.
– Марусечко! Люба моя!
І тривога її змаліла. А чого їй тривожитися? Її Павлик
кожного вечора у неї. Він любить її. Незабаром вже осінь. А восени
він її посватає – і тоді вони вже назавжди будуть разом. Все ж
перед тим, як розійтися до завтрішнього вечора, дівчина сказала:
– Незабаром вже й осінь.
– Так, осінь… – як тривожне відлуння повторив Павло.
– Знаєш, якось трохи треба було б поспішити зі сватанням
та й з весіллям, – і сором’язливо опустила очі. – Бо скоро вже й
видно буде. А ти знаєш нашого священика, він строгий. Він такий,
що й вельон може зняти. Привселюдно. Отоді й бери шлюб у
хустині. А соромно ж, Господи!
«Не знає. Вона ще нічого не знає, думав Павло і
наполохано дивився на дівчину. – Вона й не сумнівається, що я її
посватаю, що стане зі мною до шлюбу. А я…»
Знітився, спаленів, та все ж тихо спромігся сказати:
– Ти… Не хвилюйся, Марусечко. Все буде добре.
А кому буде добре – того хлопець не сказав, бо й сам не
знав. Либонь, йому. З Анжелою. Бо Марусі не мало бути добре. Та
дівчина ще того не знала. Почекай, Марусю, ще прийде твоє лихо.
Ой, прийде. Бо парубочі слова зрадливі та порожні. Він єднається з
іншою, а ти ще того й не знаєш. Поживи ще хоч день, хоч мить в
радості, а там… А там…
Тієї ночі Павло не спав. Либонь, він вперше задумався,
вперше збагнув, якого лиха накоїв. Не спав до ранку. А вранці
вмився холодною криничною водою та й прийшов до рішенцю, що
нічого страшного не сталося, що справа це звичайна, парубоча.
Таке трапляється ледве не щодня. Якщо добре подумати, то й вини
його тут нема. У всьому винна Маруся. Дівчина ще з пелюшок має
знати, що не можна піддаватися парубкові на підмову. А Маруся
про те забула. А може її мама тому не навчила. Воно правда й те,
що любить вона його, дуже любить, та однак мала б пам’ятати і
бути обачною. А як забула, то нехай тепер сама дає собі раду. А він
що? На козаку нема знаку. Воно, ясна річ, шкода Марусі. Та й
любить він її. Та любов любов’ю, а життя життям. Від Анжели, а
радше від Анжелиного багатства Павло відкидатися не збирається.
Він так вирішив – і так буде.

Був гарний осінній день. Небо було високе і чисте, сонце
благословляло світ своїм теплом. А в центрі села – дим
коромислом. Гуде, вирує весілля Павла та Анжели. Багате весілля,
осіб на чотириста. Анжелині батьки вже постаралися для своєї
одиначки. Ледве не все село гуляло на тому весіллі. Молодята були
обоє гарні, як на підбір. Дивувалися люди:
– Як вже так могла добратися така пара?
– Тільки погляд в молодої хижий та норов крутий.
– То нічого. Коли жінка чоловіком мудро покерує, то в
домі завжди лад буде.
– О, ця покерує. Павло спокійний, а вона…
– Хай їм Бог дає щастя. Бачите, який день сьогодні
видався? Це добрий знак.
Вирувало весілля. А в самому розпалі на подвір’я вбігла
розпатлана жінка і, перекрикуючи весільних музик, загукала:
– Маруся втопилася.
Та й заголосила, як на похороні. Музики перестали грати.
Люди непорозуміло перепитували:
– Що таке? Що сталося?
– Маруся втопилася.
– Яка Маруся?
– Та Василинина.
– Господи! Що їй Бог дав?
– То не Бог дає, а нечистий до людини приступає. От,
видать, і до неї приступив.
– Та ж Маруся богомільна була. І до церкви ходила.
– То й що з того? Либонь з гріхом жила.
– А певно-таки, людоньки, не з гріхом жила, а з
баламутом якимсь.
– Кажуть, що не обійшлося тут без нашого молодого.
Ходити – ходив, а може й находив щось, а жениться на другій.
Тепер має дві наречених: одна в труні, а друга – поряд.
– Тсс!
– А чого цитькати? От він собі жениться, а Маруся… Не
пережила зради.
– Чекайте-но, може то ще неправда. Навіщо дурне
плескати?
– Та чого там неправда? Всі знають, що Павло до Марусі
ходив. Чого там в папірчики завивати? Я й сама не раз бачила, як
він увечері йшов до Марусі в садок. А вона вже співала,
витьохкувала, його виглядаючи. Як то закохана дівчина.
– От і доспівалася.
– Шкода дівчини.
– Шкода. А що зробиш?
Частина людей, забувши зняти весільні букети, рушила з
двору.
– Куди ж ви? – спиняв їх весільний староста.
– Нічого. Тут і без нас догуляють. Там ми більше
потрібні. Там Василині допомогти треба. Одна ж на світі. Хто їй
допоможе?
Староста присікався до розпатланої жінки.
– Ти, Уляно, совісті не маєш. Як можна на весілля
вриватися з такою звісткою? Та нехай хоч півсела перетопиться. А
нам що до того? Весілля є весілля. А ти прилетіла, як навіжена. І як
тепер все навернути на весільний лад?
Уляна продовжувала плакати та голосити, крізь сльози
кажучи:
– Можеш називати мене навіженою, можеш. Але я знаю,
чого я сюди прилетіла. Весілля! Знаю я, хто занапастив Марусю.
Знаю. Це він, Павло. Бачила я, як він до Марусі ходив. І нехай всі
про те знають. Весілля! Та йому щастя не буде, де він повернеться.
Староста взяв жінку за плечі та й став її випроваджувати
з подвір’я.
– Іди звідси, молодице, іди собі. Тут зараз не до тебе. Тут
весілля. Іди собі.
А за столом сидів сполотнілий Павло. Спершу, коли
перестали грати музики, він нічого не міг зрозуміти, а коли
зрозумів, то й пополотнів і сидів, не тямлячи і не усвідомлюючи, де
він і що з ним. У голові його крутилася якась веремія: і його
весілля, і церковні дзвони, і голосіння розпатланої жінки. Маруся
втопилася. Маруся втопилася. Щось говорила йому Анжела, але
Павло нічого не чув. А як уявив собі утоплену дівчину, з її косами,
з її німими устами, то світ перед ним захитався і Павло упав би,
якби Анжела міцно не тримала його під руку.
– Хлопці, води, – гукнула молода й собі зблідла.
– Та якої води? Він що, панянка? – тихо сказав дружба і
налив Павлові склянку горілки.
– Пий, – сказав. Але той дивився на світ безтямними
очима і нічого не розумів.
– Пий, – тихо повторив хлопець. А потім, нахилившись
ближче до Павла, тихо додав:
– Пий… За упокій твоєї Марусі.
Випив. І не сп’янів, а здавалося, отверезів. За ним
слідкувала бліда Анжела і, побачивши нарешті свідомість в
Павловому погляді, накинулася на нього:
– Тримай себе в руках. Чого розкис, як баба? Що люди
скажуть? Всі на нас дивляться.
– Нема… Марусі, – вичавив з себе Павло і потягнувся до
склянки.
– Стоп, – спинив його дружба. – Досить з тебе. Включай
свій розум. Дивися на молоду і спробуй посміхнутися.
І сам загукав громовим голосом:
– Гірко! Гірко!
І дружки, як дзвіночки, підхопили, а до них під’єдналися
всі ті, що сиділи за столом.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fifteen + nineteen =