Щоб став добрішим світ

СВІТ НАШОГО ДВОРУ

Параска Гуслиха не була ще стара. Це була жінка
середніх років, завжди прибрана і чепурна, милувала око своєю
тихою вродою, а як заговориш з нею, вражала гарною вимовою,
виваженим словом, дивувала світлим розумом. Хто знав її
замолоду, ті казали, що колись вона дуже гарна була. Чоловіки на
неї задивлялися, і навіть парубки. Заміж кликали. Не йшла. З
першим чоловіком розлучилася, то нащо їй другий? Батьком
Данилкові він однак не стане, а кривдити хлопця може. А її син –
то для неї було все, що вона мала, – і її найцінніший скарб, і потіха,
і смуток, коли щось було не так. Та хлопчик засмучував матір не
часто. І то все більше хворобами, а не поведінкою. Ні, він не був
надміру хворобливим. Був міцний та високий, любив спорт, а
особливо теніс, футбол та ще рибалку. Мріяв про власний човен і
про мопед. І чомусь ніколи не мріяв про машину. Може, була це
для нього занадто далека зірка? Може. Хлопець був сумирний,
працелюбний. Часом загаїться Параска на роботі та вже спішить
додому, ледве дух переводить. А прийде – і виходить, що даремно
спішила. Її Данилко сидить над уроками або щось малює. А ще він
любив вишивати. Просив матір, аби нічого про те нікому не
розказувала.
– Бабська робота, – скажуть і будуть сміятися.
– Добре, добре, не буду розказувати, – обіцяла мати і
дотримувала свого слова. Бачила, як мінявся її син, коли брався за
вишивання. Розпогоджувався, добрішав, а погляд його був наче
звернений всередину. Дивувалася Параска, бо сама до вишивання
не мала ніякого хисту – бракувало терпіння.
«І в кого він такий?» – думала. І нічого придумати так і
не могла. Часом якась рисочка чи схильність до чогось виринає
звідкілясь з глибини дерева роду, через кілька поколінь, а може й
через десятки чи сотні… Ото й любов до вишивки виринула,
мабуть, з якихось прадідівських уподобань.
Жили посередньо – ні вбого, ні багато, а так, як коли.
Працювала. Колишній чоловік не давався чути. Й не дивувалася, і
образи на нього не мала. Хоча міг би поцікавитися сином, знав же,
що хлопчик вже великий. Але може так і краще: не буде
баламутити дитину.
Параска тішилася, що мала тепер не однокімнатну, а
двокімнатну квартиру. Це вже був її здобуток. То й добре, бо син
же росте, це колись і женити. А з квартирами стає все важче та й
важче.
Мліла, як випроваджала до армії. Всякого в тій армії
можна було сподіватися, і біди також. Наслухалася вже поміж
людьми. А щоб відкупити, не мала грошей та й не хотіла. Нехай
буде, як всі. Радянський Союз був великою державою. Велич була в
широких просторах. Її Данилко служив аж в Заураллі. Як йому там
велося? Хіба ж напише? Чекала листів. Читала і виціловувала
кожний рядочок, кожну літеру. Два роки – то не два дні. Коли то
ще додому?.. Почувала себе зовсім самотньою. Отоді то завела собі
Гуслиха… Кота. Так, так, кота. Вона завжди любила котів та собак,
але досі не ризикувала когось завести, а от тепер завела. Та не
просто так собі, для іграшки, а прив’язалася до свого котика, як до
людини. І дала йому ім’я цілком людське – Федір. Сусіди спершу
дивувалися, а потім перестали: хоче людина мати кота, то нехай
собі має. Федір – то й Федір. Що кому до того? Параска часто
виходила з Федором на прогулянку. Взимку, набігавшись, кіт
вмощувався в господині під курткою, тільки голова виглядала.
Очевидно, йому було там тепло і затишно. Федір спогорда поглядав
на всіх, а особливо на других котів, котрі, закудлані, а часто й
голодні, бігали собі по снігу: от, мовляв, яка в мене господиня, бо і
я, нівроку, таки гарний собі кіт, не те, що другі. Кіт і справді був
гарний.
А головне – мудрий. Тільки що не розмовляв. Але,
здавалося, він все розумів, що йому казали. Улюбленим його
місцем був дашок над нашим під’їздом, лежав собі там, на сонечку
грівся та зверху роздивлявся, що робилося у нас на подвір’ї.
Роздивлявся та розмірковував над всім, що бачив. А бачив він
найперше рудого пса, що цілком комфортно лежав собі під
деревом. То пес нічий. Він приблудився якось до нас. Добрі люди
стали його підгодовувати – от він і прижився. Не мав ні господаря,
ні буди, ні своєї миски, але зате не мав і ланцюга. Так і жив собі той
рудий пес, що над усе любив волю.
Якось, керуючись добрими намірами, його захотіли
прилаштувати на чиюсь дачу за сторожа. Прив’язали його до
дерева та й пішли за машиною. Здивовано дивився рудий пес на
світ, наче аж не вірив, що його, такого славного пса, хтось
насмілився прив’язати.
Співчутливо зверху дивився на собаку Федір. Він би з
радістю допоміг йому, але не знав як. Рудий не кусався, бо не мав
такої звички. Кусатися міг собі дозволити тільки той собака, що
мав свій дім, свого господаря, свою буду. А коли ти того всього не
маєш і живеш, де прийдеться, то мусиш бути обачним. Вкусиш
когось, а тебе вмить на гицлярню здадуть. Бо такий світ, нічого не
зробиш. От він, хоч і не кусався, а таки ускочив у халепу.
Роздивився ото Рудий довкола.
– Еге, не треба мені такої неволі. Навіть за добрий харч, –
сказав пес сам до себе. – Та й хто там знає, які ще господарі
трапляться і як мене годуватимуть. А ланцюг на шию накинуть – це
вже напевно – тоді не втечеш.
Рванувся Рудий – та й був такий: мотузка дуже утла була.
Що йому така мотузка? До самого вечора ганяв він по лісі, а потім
повернувся таки під своє дерево, бо в тому домі жили дуже
милосердні люди. Що правда, то правда. Вони добре годували
Рудого, хоч і не були його господарями. Рудий за те був їм
вдячний, навіть по-своєму любив їх.
А на верху на балконі в господарів жив другий собака,
доглянутий і пещений.
Рудий таких не любив і вважав їх не дуже розумними. Від
них навіть собакою не пахло, а так, казна-чим. Рудий чув, як
господарі хвалилися у дворі, що нібито їхній пес взяв на виставці
якусь там медаль. Рудий в таке не повірив. Він, правда, не знав до
ладу, що то таке та медаль. Але зрозумів, що то щось дуже почесне,
бо господарі були страшенно горді за свого собаку.
– Медаль? Отой пещений? За що? Що він таке вміє, чого
не вмію я? От нехай би позмагався зі мною, тоді б і побачили всі,
кому треба дати медаль.
Рудий знав свою силу. Він би того пещеного тільки так…
Он Федір, хоч і кіт, а навіть він це розуміє. Аж забувся та гаркнув
стиха Рудий закудланий собака, котрого ніколи не мили дорогими
шампунями, та й дешевими також. У собак, мабуть, теж буває своя
доля. Звісно, що буває. От взяти хоча б отого пещеного собаку…
– Тьху! Знову я про нього!
Якби Рудий вмів матюкатися, то, певно, матюкнувся б. А
так лише заскавучав.
– Набрид вже мені той пещений собака. І не тільки мені,
всім набрид. Цілий день, з ранку до вечора, він на мене гавкає. І
чого, спитавбися хтось. Що я йому зробив? Лежу собі, нікого не
зачіпаю. Люди вже до мене звикли, не проганяють, хоч серед них
також всякі бувають, я вже те знаю. А воно гавкає! Збожеволіти
можна. Цілий день! І як його пащека не болить? Та нехай собі
гавкає. Краще на нього не звертати уваги, а думати про щось гарне.
Он дівчинка іде, – Рудий втягнув носом повітря. – І щось мені несе.
Нюхнув ще раз і облизався.
– Так і є. Котлету несе. Мені! Смачна штука, мушу вам
сказати, та котлета.
Дівчинка підходить і кидає собаці котлети.
– Ого! Не одну, а цілих дві! Дякую тобі, дівчинко. Ну
чого ти мене боїшся? Та я тебе ніколи не вкушу. Котлета! Це не те,
що якась там медаль… Он Федір на осонні гріється. Кіт! Але
розумний! Він на мене ніколи не зафучав. То чого б я мав на нього
гавкати?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

9 + three =