Щоб став добрішим світ

Гіркая, гіркая,
Гіркая вода.
Най ся поцілує
Пара молода.
Це було блюзнірство. Але весілля треба було якось
рятувати, якщо вже не можна було його зупинити. Павлові у вухах
наче звучав чийсь високий жіночий голос, пронизливий і жалібний:
«Нема Марусі. Нема Марусі».
– Та знаю вже, – сердито сказав Павло, а сам подумав:
«Це вже я, напевно, потрохи божеволію».
Анжела, що весь час слідкувала за Павлом, тихо, але
різко спитала:
– Ти до кого?
– Та це я так… Сам до себе.
– Пашо, я тебе прошу, візьми себе в руки. У нас весілля.
– Так, так, знаю, весілля. А Марусі нема…
Обличчя Анжелі перекосилося від злості.
– То чому ж ти на ній не женився? Тоді б вона не
втопилася. І я б не втопилася, бо я не така дурна, щоб топитися із-за
хлопця. Овва! Не той, то другий буде.
І раптом Павлові захотілося закричати, голосно,
розпачливо, дико, щоб зупинити те кляте сатанинське весілля. Яке
весілля, коли Марусі нема? Вона лежить десь там… Неймовірним
зусиллям волі зупинив цей крик, що застряг йому в самому горлі, а
дружба, що пильно стежив за Павлом, таки налив йому ще склянку
горілки.
Весілля продовжувалось, але вже без веселого запалу Як
змусу. Молодь, добряче випивши, танцювала, а старші,
позбивавшись купками, все говорили та й говорили про Марусю.
– Це вона навмисне так…
– Що навмисне?
– Втопилася в самий день його весілля.
– Могла б чи раніше, чи пізніше, а то…
– Не могла, видно. Не могла пережити такої тяжкої зради.
– Та був би він хоч золотий, щоб я за нього топилася. Та
ніколи.
– А Маруся, видно, любила.
– А я вам таке скажу: безсовісний той Павло. До одної
ходив, а на другій жениться. Так не можна. Коли не думав брати,
нащо було Марусі голову крутити?
– Ну… Анжела багата.
– То хіба ж він того раніше не знав? Нащо було Марусю
зводити? Гріх матиме Павло.
– А бачили, як він зблід, коли почув?
– Я думала, що він зараз впаде.
– А Анжела? Бачили? Як змія люта.
– Що ж, знала киця, чиє сало з’їла. Нехай би була не лізла
між них.
– Чекайте-но, ви також не маєте рації. Хлопець не
жонатий. Чого ж? А що мав дівчину, то що ж в тім такого? Тепер і
сім’ї розбивають, а тут… Ні, Анжелу тут винити нема чого. Хто
винен, так це Павло, що двом нараз голови крутив.
– А Маруся їм таки весілля зіпсувала.
– Мала з того втіха. Заради того не вартувало топитися.
Зітхали жінки, скрушно хитали головами. Весілля
продовжувалося.

Шаленої шлюбної ночі не було. В Анжели вистачило
такту не доймати Павла.
А він лежав непорушно, наче поруч з ним не було
молодої дружини, жагучої і пристрасної. Павло втратив Марусю,
він і сам не сподівався, що це його так пройме. А пройняло. До
самої глибини душі. Пройняло так, що й самому в пору було не
жити. Анжела й не пробувала його розраджувати. Зрозуміла, що їй
краще не лізти. Вона щось чула про Марусю. Але не думала, що в
них з Павлом це так серйозно. Тепер лежала, сердилася і кусала
губи від злості. Сердилася і на Павла, і на ту потопельницю, що
зіпсувала їй весілля, і сама на себе.
«От і маю тепер. Вийшла заміж. Стидобисько на все село.
Всі тільки про те й говорять. Тепер не знаєш, як і перезву робити.
Хто прийде, коли всі підуть на похорон? Ото колись буде що
згадати. А бодай би ти і на тамтому світі спокою не мала. І не буде
мати, бо то гріх. І придумала ж таке – топитися. В наш час. То ж не
колись. Щоб сучасна дівчина… Скажи кому, то не повірить. Ну
покинув хлопець. То й що? Чорт з ним! Хіба одну кидає? Та я б на
зло йому… А навіть, якщо й було що і завагітніла. То й що?
Топитися? Хіба ж на те іншої ради нема? Є рада, і всі те знають, а
от… Знайшлася одна дурепа, що не знала іншої ради, як утопитися.
Прямо, як Шевченкова Катерина. Як навмисне, щоб зіпсувати мені
весілля. І таки зіпсувала. То й що? Я собі буду жити, а ти в землі.
Дурепа!»
Так думала Анжела. Павла ж обсідали інші думки.
«Нема Марусі. Через мене. Бо я женився на багатій
нареченій. А тепер вже й сам не знаю, чи треба мені те багатство.
Бодай воно запалося. От поряд лежить Анжела, лежить і чекає.
Чого чекає? Зрозуміло, чого. А я… Вона мені байдужа. І навіть
осоружна. А Марусі нема…» Йому захотілося плакати. Не має
такого права, бо він жонатий. Встав, закурив.
– Чого не спиш? – це Анжела.
– Не спиться.
– Знаю, чого не спиться. Потопельниця спати не дає. Як
тобі її так шкода, то чому ти на ній не женився?
– Анжело, перестань. Дай мені спокій. Хіба ж ти не
бачиш, як мені важко?
– Важко! Йому важко! А мені хіба легко? Ганьба на все
село. Ото зав’язала собі світ не знати з ким. Наче більше хлопців
не було.
І Анжела заплакала. Павло ледве чуба свого не вирвав.
Ну що йому робити?
– Анжело, не плач. Все у нас добре буде. Просто це треба
якось пережити.
– Що пережити? Хтось топиться, а я маю це пережити?
Анжела зійшла на крик.
– А грім би тебе побив разом з твоєю потопельницею! А
щоб її земля не прийняла!
– Анжело!
Павло зірвався з ліжка і, накинувши щось на себе,
вискочив з хати.
– Куди ти? – розпачливо зойкнула Анжела, та Павло її
вже не чув. Ніч ударила йому в лице свіжою прохолодою. Вітер
шурхотів опалим листям. Здавалося, що хтось іде покрадемки
назирці за Павлом. Павло не був навчений молитися. Мати вчила
його колись «Отче наш», та Павло вже забув і не згадував ніколи. А
тепер би згодилося, та він міг би лише пригадати комсомольський
статут, який старанно зубрив, бо це було треба. Тепер статут не
допоможе. Потрібна була молитва, а молитви не було. Вона не
приходила Павлові до голови і не могла прийти. Він її просто не
знав. Павло стояв під липою, курив і дослухався до шурхоту
опалого листя. Незабаром нічний осінній холод пройняв його до
кісток. Павло трохи отямився і повернувся до хати. Анжела спала.
Павло ліг на самий крайчик ліжка, щоб не доторкнутися до неї
своїм холодним тілом. Незабаром він зігрівся і задрімав. Не чув, як
встала Анжела, як вешталася по хаті, як збирала щось на стіл для
сніданку. Раптом Павло зіскочив на рівні ноги, аж Анжела
злякалася.
– Що? Вже?
– Пашо, що з тобою? Чого ти мене лякаєш?
– Я нічого. Просто мені почулися церковні дзвони, і я
подумав, що вже ховають Марусю.
– Ще рано. Вставай снідати. Скоро батьки прийдуть. А
може й ще хтось.
– Я не хочу снідати. І не хочу, щоб хтось приходив.
– Однак прийдуть. І я тебе прошу, не дурій, веди себе
пристойно. А то подумають, що ти якийсь божевільний.
– Та я що? Я нічого. А Марусі нема.
– Ти хоч при людях не говори про ту потопельницю.
– А похорон коли? Ти не знаєш?
– Не знаю. А ти і не думай, на похорон не підеш. Досить з
мене.
– Добре, не піду, – легко погодився Павло, бо і сам не
хотів іти на похорон. Не хотів бачити Марусю в труні. Він буде
пам’ятати її живу, теплу, ніжну, усміхнену. Для нього Маруся так і
залишиться живою.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 − seven =