Щоб став добрішим світ

Коли Настуня прокинулася, то довго розгублено лупала
оченятами, намагаючись згадати, де вона і що з нею. Сиділа на
постелі, роздивлялася довкіл і згадувала, як вона тут опинилася. Аж
тут дід Максим до хати увійшов.
– Ти вже встала, Настуню?
– Встала.
– Зараз ти будеш купатися. Вода тепленька, добра. Ти
любиш купатися?
– Так. Колись любила, як ще мама жила. А тепер я вже
давно не купалася.
– Зараз я тебе гарненько викупаю. Тільки-от… Одна біда:
у мене ніколи не було дівчаток. Правда, і хлопчиків також не було.
Дід же старий, а не вміє дівчаткам голови мити. То вже мусиш
трошки потерпіти, як мило в очі зайде.
– То нічого, я потерплю. У голові у мені щось кусає, аж
волосся ворушиться.
– Нічого. З тим ми наведемо порядок. Може доведеться
тебе постригти. Та то нічого. Волоссячко швидко й відросте.

По якімсь часі викупана і чисто одягнена дівчинка сиділа
за столом і пила молоко з полив’яного кухлика з пахким свіжим
хлібом. Поряд на лавці лежала лялька. Хоч і не магазинська, а
пошита, та гарно вбрана. Це вже дід Максим постарався. Не
соромився пройтися по селі до тих, в кого діти вже попідростали, та
й назбирав для дівчинки сякої-такої одежини і ось навіть ляльку
приніс. Дівчинка пила молоко і все косила очком на ту ляльку.
Навіть погладила її легенько, так, наче ляльці могло заболіти.
– Їж, їж, Настуню, – лагідно сказав дід Максим. – Поїсиш
– потім будеш бавитися.
– А ця лялька… Що? Чия вона?
– Тепер буде твоя.
– Назовсім?
– Так, назовсім. Та дівчинка, що бавилася тією лялькою,
вже виросла. А я потім для твоєї ляльки колисочку змайструю. З
лози виплету. Такої колисочки жодна лялька не матиме, тільки
твоя. О, а ось і кіт Мурко прийшов. Їсти захотів. Де ти досі був,
волоцюго? А у нас тепер дівчинка є, Настуня. Ти, Настуню, його не
бійся, він лагідний. Ви подружитеся.
– Я не боюся. У нас вдома також був кіт. Коли мама
жила.
Тепер у тієї дитини життя ділилося на дві частини: коли
мама жила і потім, коли мами вже не було.
Дівчинка знайомилася з дідом Максимом, з хатою, з
лялькою, з котом Мурком, – з усім тим світом, що несподівано став
для неї лагідним і теплим, таким, яким він був тоді, коли жила її
добра мама, котра так любила її, Настуню, маленьку свою доньку.
Дід Максим наче аж помолодшав. У нього тепер були
свої маленькі клопоти. Облаштовував свою хату так, щоб тут було
добре його Настуні. Зробив їй нове ліжечко, якого ніхто не мав:
різьблене все – аж око тішилося, дивлячись на нього. В таке
ліжечко до дівчинки мали приходити найсолодші сни. А ще дід
Максим виплів з лози дивовижний стільчик, на якому Настуня
могла гойдатися. З дерева їй іграшки всякі вирізував, потім
розфарбовував їх, і вони були, як живі, нібито, вони прийшли до
дівчинки з казки. Дівчинка бавилася ними і дивувалася.
– Діду, а цей коник звідки? – питала Настуня.
– Коник? Теж з казки. Вночі, коли ти спиш, він оживає,
повертається в свою казку, і на ньому їздить принцеса.
– Діду, а ви могли б змайструвати такого коника, щоб на
ньому їздила я?
– Можу. А чому ж ні?
І по якімсь часі дід Максим поставив перед дівчинкою
дерев’яного коника на коліщатках, на якому спокійно могла їздити
Настуня. Ото втіхи було. Тішилася і дівчинка, і дід Максим, на неї
дивлячись.
– А цей коник теж з казки? – поцікавилася дівчинка.
– Звичайно. Тобі його казкова принцеса подарувала.
– Дідусю, – обняла дівчинка старого, аж йому сльози на
очах заблисли.
– Дідусю, до чого тут принцеса? Я ж знаю, що ви того
коника самі змайстрували.
– Ну… Принцеса попросила мене – і я змайстрував.
– Дідусю, я ніяк не розберу, коли ви правду кажете, а
коли вигадуєте.
– Так і має бути, щоб життя цікавішим було. Все наше
життя – то Божа вигадка. Бог придумав, вигадав нас, людей, – от ми
й живемо. Казки вигадують люди, щоб дітям жилося цікавіше, щоб
їм солодше спалося. От, приміром, ти знаєш, що твоя лялька теж
прийшла до тебе з казки?
– Моя лялька? Моя Ліда?
– Так, твоя Ліда.
– А з якої казки вона до мене прийшла?
– А давай разом придумаємо. Ну, я почну, а ти будеш
мені допомагати. Колись в одній казці жила собі казкова дівчинка,
котра дуже любила бавитися ляльками. От в неї і була ота лялька.
Всі ляльки в тій казці були, як живі. Вони і ходили, і говорили.
– І Ліда також?
– Так, і Ліда також. Тільки її тоді звали не Ліда. Це ж ти її
так назвала?
– Так, я. А як її в казці назвала та казкова дівчинка?
– Вона її називала… –
Дід на хвильку задумався. – Жасмина.
– Ой, у нас імені такого нема.
– У нас нема, а в тій казці було. Жила собі Жасмина в тій
казці, аж доки її не побачив злий чаклун. Він захотів, щоб Жасмина
стала злою лялькою. Щоб вона перестала посміхатися і навчилася
робити дітям всякі капості. А далі продовжуй ти.
– Ой, дідусю, це так цікаво. Тоді казкова дівчинка про те
дізналася і вирішила подарувати ляльку мені, щоб злий чаклун її не
зачарував. Я не знала, що вона Жасмина, і назвала її Лідою.
– Так. А тепер ти маєш подбати про свою ляльку, щоб їй
у тебе було добре, щоб вона не сумувала за своєю казкою.
– Я подбаю, дідусю. Їй у мене добре буде. Я пошию для
неї нову сукню і ще багато всяких одяганок. Я вже вмію, дідусю.
– От і добре. А чого не вмієш, то згодом навчишся. Аби
тільки хотіла навчитися.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 − seventeen =