Щоб став добрішим світ

А таки дожив дід Максим до Настиного весілля.
Поменшав, схуд, а таки дожив. Був радий, наче сам щойно збирався
женитися.
– Дякувати Богу, дожив. Можу з чистим серцем
поблагословити свою онуку. Тепер і на тому, і на тамтому світі
буду Бога молити, щоб послав він тобі, моя дитино, щасливу долю.
А по весіллі відразу й сказав Настуні:
– Ти, Настуню, тієї осені не закладай мою труну
яблуками. Я там ящик зробив – туди й складайте. Бо домовина,
либонь, знадобиться.
– Дідусю, ви так навмисне чи як? Щоб мене розсердити?
– Ні, моя дитино. Я й так зажився вже на цьому світі. Там
стара зачекалася вже. Приснилася мені якось. Отак накивує
пальцем та й каже:
– Що ти, старий, собі думаєш? Я давно вже місце тобі
тримаю, а ти все живеш та й живеш.
Значить, пора мені. Моя Марія, царство їй небесне,
розумна жінка була, все добре знала.
– Це сон, діду. Не треба так до снів дослухатися. Самі ж
колись мене вчили.
– Так, дитино. Не до кожного сну дослухатися треба.
Особливо, коли ти молодий. Але, коли сниться моя Марія, це вже
не просто сон. Це голос вічності. Та й то, Настуню… Тільки Бог
вічний. А жодна людина вічно жити не може. І святі вмирали, а не
те, що ми, грішні. Приходить пора – і треба збиратися в дорогу.
Цить, не перебивай, а то забуду. Там у бабиній скрині є моя вишита
сорочка. Цю сорочку моя Марія мені вишивала, коли я ще
парубком був. Я в тій сорочці шлюб з нею брав. Ти її приведи до
порядку, відсвіжи, випери. Тільки не відкладай. Бо я вже давно її не
вдягав. В тій сорочці мене і поховаєш. Не слухай нікого, хто там що
буде казати. То й що, що старий? Вишиття на грудях – це не абищо.
Маріїні руки на тій сорочці кожен хрестик клали. Ну чого ти
плачеш? Не треба, дитино. До кожної людини приходить її час. І
мій надходить. Чула? Не плач. Не сердь діда. Я й сам колись у Бога
просив, щоб подовжив мені віку. Коли ти маленька була. А тепер…
Та ще ось що: нічого не бійся. Ніхто з того світу не приходить. То
все бабські вигадки. А якби я і міг прийти, то і тоді не прийшов би.
Навіщо б мав лякати свою любу онуку? Хіба, якби міг, то колись у
садок прийшов би, щоб вдихнути запах антонівок. Славні яблука. А
як пахнуть.

Прийшла свята Покрова і закрила очі дідові Максимові.
Помер тихо, без довгої лежі. Тепер лежав тихий і умиротворений:
виконав все, що йому належалося. Його домовина вся наскрізь
пропахла антонівками. Зійшлися старі люди. Молилися, згадували
діда добрими словами. Несподівано прийшов і молодий газетяр. І
звідки він дізнався про дідову смерть? Видно, хтось сказав.
Журналіст либонь-таки не дотримав даного дідові слова. Він подав-
таки про діда Максима статтю в газету. Йому дуже хотілося, щоб
знали люди про того незвичайного чоловіка, котрий нікому за своє
життя не причинив зла. Чи багато знайдеться на світі таких людей?
Певно, що не дуже. А ще… Всі дідові літа пахли антонівками. І це
теж було незвичайно.
Не кожна стара людина на похороні має так багато
квітів. А дід Максим мав. Сумні осінні квіти, здавалося, теж пахли
антонівками. А дід Максим лежав у своїй вишиванці і наче аж
посміхався. Все було так, як він того хотів: на спомин про нього
всіх пригощали антонівками.
– Як парубка, Настя старого одягнула, у вишиванку.
– Максим так хотів. Це його Марія вишивала. Шлюбна
сорочка.
– Добрий чоловік був, нехай з Богом спочиває.
– А гляньте-но, яку погоду Бог йому подарував. На небі
ні хмаринки. Не часто буває такий гарний осінній день.
– Чиста душа у Максима була.
Настуня плакала. І не просто плакала для годиться, як
часто плачуть за старими людьми, що після довгої хвороби своєю
смертю нарешті всім принесли полегшу. Плакала щиро, як плачуть
за дорогою рідною людиною. Сердилася на тих, хто її потішав. Бо
як можна було у такому горі її потішити?
– Не зачіпайте її. Нехай поплаче. Він був для неї і дідом, і
батьком.
– А таки був. І прихистив маленькою, і виховав, і заміж
віддав.
– Ще й скриню весільну їй зробив. Гарна скриня. Такої ні
в кого нема.
– Буде мати гарну пам’ятку від діда.
– А хіба тільки скриня? Ще й хата міцна, і в хаті все, що
треба для життя.
– Не про те ви кажете, людоньки, не про те. Максим і
Настуньку навчив людей шанувати і добро на землі робити.
– Добра наука. А головне – не пропала. За те Бог
подарував йому вік довгий, смерть ні для кого необтяжливу і
гарний погідний день.
Не везли діда Максима ні на возі, ні на машині. Несли на
руках. Заслужив собі чоловік такої шани. За дідом плакала Настуня,
сумувала осінь. Односельці не плакали, бо чого за старим
чоловіком плакати? Прожив своє, слава Богу. Лише декотрі старші
жінки витирали сльози. Може й не за дідом плакали, а через те, що
і їхня пора підходить, а нікому ж не хочеться. Та що зробиш, коли
такий порядок кимось придуманий?
Дзвонили дзвони, співав церковний хор і п’янко пахли
антонівки.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two × three =