Щоб став добрішим світ

ДІДОВІ ЛІТА ПАХНУТЬ АНТОНІВКАМИ

Спливає час і здається, що він не має ні початку, ні кінця.
Спливає час і минаються люди. І що б там хто не казав, що про
померлих треба говорити тільки добре, люди кажуть те, що було,
що людина за життя собі заробила: чи добре, чи зле. От, приміром,
дід Максим. Ну що про нього можна сказати поганого? Завжди
спокійний, усміхнений, ніколи ніхто не бачив його сердитим,
ніколи нікому не сказав дід Максим за своє життя кривдного слова:
ні старому, ні малому, ні навіть курці. От зайде сусідська курка в
дідів город, а дід посміхнеться та й скаже:
– Добридень, свахо. Не забуваєш діда Максима, спасибі
тобі. А все ж толочити город не треба. Агуш! Шина!
Або закрадаються хлопці до діда в садок. Солодкі
грушки в діда були. Страх які солодкі. А дід вийде з хати та й
гукає:
– А що, хлопці, грушок захотілося? Та чого ви тікаєте?
Рвіть собі, рвіть. Тільки гілляк не ламайте. Бо знівечити дерево
легко, а почекай-но, доки воно виросте. От… Повтікали. Видно,
чужі були. Ще мене не знають. Злякалися. Та хіба ж я вовк, щоб
мене боятися? Чудні. Чи ж мені тих грушок шкода? Хіба ж я їх всі
поїм? І на базар не понесу, бо вже старий. Та й замолоду не носив.
Грушка – минушка. Бог для всіх родить.
Отакий-то дід Максим. Максимиха вже давно вмерла. А
дід ще живе. Міцненький ще дідок. Вже й труну для себе
приготував. Стояла собі на горищі, сохла.
– Щоб колись, як прийдеться, легше нести було, а то
скажуть…
– Та, діду, яка вам різниця, що потім скажуть? Ви однак
того вже не почуєте, – скаже хтось.
– Еге, того ніхто не знає. А може й почую. От моя Марія
все чула.
– А звідки ви, діду, знаєте?
– Та вже знаю. Сказав я їй дещо таке, чого вона не
любила. Навмисне сказав, щоб її трохи розсердити. І що ви
думаєте? Дивлюсь – насупила брови моя Марія, лице спохмурніло.
Став я тоді її перепрошувати, бо не хотів, щоб вона так від мене
пішла.
– Маріє, не сердься, – кажу, – це я так навмисне сказав,
щоб перевірити, чи ти мене чуєш. Тепер знаю, що чуєш. То прости
мені, дружино моя. Ти у мене єдина була і найкраща в цілому світі.
Та й, чого там, заплакав, бо таки любив її, свою Марію. І
що б ви думали? Лице Марії спогодилося, брови розпрямилися,
зморшка між бровами розгладилася. Тоді я й зрозумів, що моя
Марія все чує.
– Та, діду, це вам здалося. Ніхто по смерті вже нічого не
чує. Вмер – та й все.
– Що ти будеш мені розказувати? Кажу ж, що сам
переконався: чує покійник, геть все чисто чує.
Більше з дідом Максимом ніхто не сперечався: чує – то
нехай собі чує.
А восени, коли вже голі садки відпочивають від плоду, у
діда на горищі повнісінько яблук. Прийде хто-небудь із знайомих, а
дід і каже:
– Біжи-но на горище, яблук собі набери.
А потім навздогін додає:
– Бери в домовині, там антонівка. Добрі яблука. А
пахнуть як.
– Ой, діду, – жартує хто-небудь зі старого. – У вас
домовина для того, щоб яблука в ній тримати?
– То й що? Чого має дурно порожня стояти? Ще поки
мені знадобиться, нехай послужить. Набереться яблучного духу, а
потім, як я вже в тій домовині лежатиму, буде мені антонівка
пахнути, нагадуючи про мій садок. Отак я собі зміркував та й став
складати в домовину антонівки. Добрі яблука. А як пахнуть.

Після війни, у тяжкі роки, дівчатко років семи до села
прибилося. Сирітка маленька. Мама дівчинки померла, ніхто її не
пригрів. Якось дівчинка взяла котика на руки та й пішла з хати.
Певно, їсти захотіла. Отак йшла, йшла, десь люди нагодували, десь
яблуко підняла – та й далі пішла. Котик по дорозі втік, видно, в
якомусь селі прижився, а дівчинка далі пішла, тепер вже зовсім
самотня. Отак і прибилася до діда Максима. Сиділа тепер біля
дідових воріт, голодна, знесилена. Її босі ноженята, брудні і
позбивані, боліли і кривавилися. Вона вже не мала більше сили
кудись іти. Сиділа і чекала. Може хтось вийде з хати і винесе хоч
скибку хліба. А може й так, що прожене її, аби не тинялася попід
ворота. А хіба ж вона хоче тинятися? Вона просто їсти дуже хоче.
Чи довго сиділа так, чи ні… Їй здалося, що довго. Та таки
дочекалася: з хати вийшов дід Максим. Побачив знеможену
дівчинку – і його стріхаті брови полізли догори.
– Доцю, чия ти?
– Нічия.
– Як це нічия? Такого не буває.
– Буває. Я сирота.
– Біднятко. Ти, певно, їсти хочеш?
– Хочу. Дуже хочу.
– Ну, ходімо до хати.
Але дівчинка вже не могла ступити на свої збиті, зболені
ноженята. Тоді дід Максим взяв її на руки та й поніс до хати.
Дитина була легка, як пір’їнка. Добре Максимове серце обливалося
слізьми.
– Зараз, моя дитино. І нагодую тебе, і скупаю, і для твоїх
хворих ноженят масті приготую. Тільки-от передягнути тебе не
маю в що. Та щось придумаємо. Не на безлюдному ж острові. А
звідки ти?
– З Михнівки.
– Це біля Теофіполя? А як же ти сюди прибилася? Це
мабуть кілометрів з двадцять буде.
– Йшла, йшла та й аж до вас прийшла.
– Добре, доцю, добре.
Дід вештався по кухенці, готуючи дитині поїсти, а тим
часом розмовляв з дівчинкою.
– Мене звати дідом Максимом. А тебе як називають?
– Настя.
– Настуня? Славне в тебе ім’я. У діда Максима тобі добре
буде. Дід тебе не скривдить.
– То ви мене залишите собі? То я тепер буду ваша?
Дід і сам не зовсім збагнув, що він сказав, та дівчинка
збагнула, і в її пригаслих очах заблищали іскринки.
– Ось поїсиш дідового борщу. Чи тобі сподобається. А
потім ми з тобою все обміркуємо.
І дід Максим поставив перед дівчинкою мищинку з
теплим борщем, поклав окраєць хліба. Настуня їла, а дід сидів і
дивився на неї.
«Яке ж воно маленьке та худеньке, Боже мій, – думав
Максим, – хоч би слабість яка не кинулася».
І несподівано для нього самого така ніжність, ніколи ще
незнана, охопила старого. Він не мав своїх дітей, а тепер…
– Поїла? Ну молодець. Як тобі дідів борщ?
– Добрий. Ще колись мама такий варила. А тепер мами
нема.
– Моя баба теж померла. Нічого не зробиш, таке життя.
Як померла моя жінка Марія, то я все навчився робити сам, всю
жіночу роботу навчився робити. І борщ варити, і хліб пекти, і
сорочки прати. Аякже! А хто ж дідові робитиме? От коли ти
виростеш велика, а я вже стану зовсім старий, то ти будеш дідові
борщ варити, сорочки прати, коли дід Максим не здужає. Випереш
дідові сорочку?
– Виперу.
– От і добре. А зараз ти посидь, а я піду води принесу,
загрію, скупаю тебе гарненько, ніжки твої полікую, щоб вони не
боліли.
– Ой, як болять.
– Потерпи ще трошки. Скупаю тебе, а потім полікую твої
ноженята, щоб вони добре бігали. Дід Максим на травах знається. З
дідом не пропадеш. Ну, посидь. Я скоренько. Тільки води принесу.
Коли дід повернувся з водою, Настуня, згорнувшись
калачиком, солодко спала. Її губенята складалися у вимучену
посмішку. У сні дівчинка помалу ворушила ніжками – видно, вони
боліли. Максим тихенько поставив відро, щоб дужка не дзенькнула,
та й взявся підкидати в плиту ломак, щоб нагріти води. Треба
скупати дитину, голову їй змити, бо може й замножилося щось у
тому нечесаному волоссі. То не дивина була в той час. Бо хто ж
дивився за дитиною? Та вже Максим дасть раду, хоч своїх дітей
ніколи не мав.
«От тільки де б одежинку для дитини роздобути? Потім я
все їй куплю. А от зараз, щоб у чисте її передягнути… Піду-но я до
Бондарихи. Її доньки вже попідростали, то може щось знайдеться.
Невже пошкудує? Та ні, не пошкодує».
Одежа знайшлася, вода загрілася, а дівчинка все спала та
й спала.
«Нехай спить. Натомилося, біднятко. Нехай поспить».
– Діду, – гукнув під вікном хлоп’ячий голос. То
сусідський хлопець Миколка. Певно, знову за яблуками зайшов.
– Чого кричиш? А щоб тобі.
– А що таке, діду? І не кричу я зовсім.
– Тихо. У мене дитина спить.
– Дитина? Яка дитина? У вас же нема дітей.
– Не було. А тепер є.
– А де ж вона у вас взялася?
– Де! Де! В капусті знайшов.
– Що ви, діду, казки мені розказуєте? Я ж не маленький.
Я ж знаю, що дітей в капусті не знаходять.
– Не знаходять, а я знайшов.
– І кого ж ви знайшли? Хлопчика чи дівчинку?
– Дівчинку. Настуньку.
– Краще б хлопчика. Ми б з ним у м’яча грали.
– Ну це вже таке. Що знайшлося.
– Було, діду, краще пошукати, то може ще й хлопчик
знайшовся б.
– Досить з мене і дівчинки. Ти за яблуками? То біжи до
комори, набери собі.
– А я ще хотів на вашу дитину подивитися.
– Кажу ж тобі: спить. Потім. Ще надивишся.
– Ото дивина. Розкажу своїм, що в діда Максима дитина
знайшлася, – нізащо не повірять.
– І правильно зроблять, шибенику, що не повірять, бо ти
не правильно кажеш. Не дитина знайшлася у діда Максима, а
внучка, бо дід вже старий.
А Миколка, хлопець доскіпливий, все достеменно знати
хоче.
– Діду, ну скажіть мені: як у вас могла знайтися внучка,
коли ви не маєте дітей?
– Багато знати будеш – скоро зістарієшся. Як бачиш, і
такі дива бувають. Ну, біжи вже за яблуками, бо в мене робота є.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two × 3 =