Щоб став добрішим світ

– Чому ж… Гарну пісню я люблю. Та співати ні з ким.
Співали колись з Дем’яном. Добре співали. Та що те згадувати?
– Згадувати, Сяню, можна і треба, коли є що. А от
повернути… Повернути, на жаль, не можна.
– Сподіваюся, що їм там краще, ніж було б тут.
– Е, Олександро, дай то Боже. Та хто те може знати?
– То правда. Смерть якось відлякує. Я вже стара, а от,
присяй-бо, вмирати не хочеться, хоч би мала в рай попасти. Бо де
ще є такий рай, як у нас на землі? Особливо весною, коли все цвіте,
все пахне, а соловейки тьохкають, а зозулі кують. Яке там
вмирання? Я всяку пташку люблю. Повірите, і горобців люблю. У
них теж своя пісня, проста, але славна. А вже, як ластівки
прилетять, то кращого раю й не треба. Не карай, Боже. А влітку
хіба ж не рай? Соненько світить, все живе зігріває: кожну травинку,
кожну деревинку, кожну квіточку і мене стару.
«Уже, – думаю собі, – краще вмирати восени. Не так
шкода світ цей лишати».
А як прийде та осінь… Така сумна, але, матінко, яка ж
вона гарна. То й восени вмирати не хочеться. Яке там вмирання!
Такі барви, така розкіш. І смуток. Безмежний смуток. За тим, що
було і минулося, за тим, чого не було і вже не буде. Гай-гай…
– Слухаю вас, Сянько, – і як книжку читаю. Шкода, що ви
не вчилися, то й може б з вас люди були.
– Е, Маріє, про таке в жодній книжці не прочитаєш. Хіба
у Шевченка. Як там у нього?
«Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить пожовкле листя…»
Ото писав чоловік. Як співав. А кріпаком був. Теж були
часи, нехай Бог боронить. А ми на свої часи нарікаємо. Грішимо,
Господи, грішимо.

Та сталося лихо: занедужала Олександра. Сильно
занедужала. Вже й до церкви не йшла. Яке там! Їй і через хату
важко перейти. Сусіди приходили, страву приносили, води з
криниці, а часом сиру і молока.
– Певно, з нашої Сяньки вже нічого не буде.
– Ну що ж… Прожила своє. Вісімдесят. Дай, Боже,
кожному.
– Хіба ж у добрі та розкоші прожила? Ох, натерпілася.
– А хто з нас не натерпівся? Такі часи були. Та й зараз…
Але тепер хоч хліб є.
– Сянька, бідна, ніколи не скаржилася. Як їй не було. Та,
скільки її пам’ятаю, все в хорі церковному співала. Ото вже
співала! Чи було що їсти, чи ні, а вона все співала. Певно, Бог їй
сил додавав за ту її пісню.
– Минулося. Тепер вже не буде співати.
– Все в Божих руках. А може вона ще з того вийде.
– Трудно. З такого не виходять. У городі сказали б –
інсульт. Та й поклали б у лікарню – то може б ще виходили, а тут…
– В городі може б і виходили, якби гроші мала. А де
Сянька тих грошей взяла? А без грошей і в городі їй би нічого не
зарадили. Кажуть, голубцю, що там в тому городі так за все
безбожно деруть, що страх. І все давай їм доляри. А де тих долярів
набрати? Я ще й не бачила, як той доляр виглядає.
– А я бачила. Ганущин Іван з Італії приїжджав, то
хвалився, показував.
– Менше б хвалився, бо тепер і село не те, що колись
було. Тепер і в селі небезпечно.
– І де, скажіть, береться таке чортзна-що, котре хоче
задарма у розкоші жити?
– Аби ж то в розкоші. А то ж у п’янстві та гульні.
– І боком їм не вилізе.
– Таким не вилазить.
– Колись вилізе, та не будуть знати, звідки на них спало.
– І будуть плакати їхні матері, бо ж кожній матері шкода
своєї дитини, якою б вона не була. І не подумає мати, що в тому її
вина, бо не навчила вона свого сина чи доньку жити чесно,
працювати та молитися Богу.
– Ой, так, так…
Отак розмовляли Сяньчини сусідки, а їй ставало все
гірше та гірше.
– То ви йдете сьогодні до Сяньки?
– Піду. Аякже. От видою корову та й піду.
– То добре. Тоді я піду завтра.

А тут весна прийшла. Якось так раптом, несподівано
взяла та й прийшла. Задзвеніла, задзюркотіла, сніги з потоками
спливли. А як запахло яблуневим цвітом, то й Сянька встала.
Помаленько, опираючись на костурець, підійшла до вікна та й
відчинила його.
– Боже, яка ж то благодать, – тихо сказала чи то сама до
себе, чи до того прегарного Божого світу.
– Дякую тобі, Боже, що дав мені дожити, що дав побачити
ще ту красу. Дякую тобі, моя яблунько, що зацвіла ти для мене, що
потішила мене в немочі моїй. Тепер я не вмру. Тепер я поживу ще
трошки. Хоч весноньку переживу.
А коли в садочку затьохкав соловейко, Олександра
помаленько, вже з двома костурцями, вийшла в садок. Вийшла та й
стала під яблунею, соловейка слухаючи.
– Боже, який же той світ красний. Як шкода його кидати.
– І не кидай, Сянько, – обізвалася Марія, що прийшла
хвору відвідати.
– А я прийшла, хата нарозтвір, а тебе нема. Я відразу
догадалася, що ти тут. «Вже наша Сянька, – думаю, – соловейка
слухає. Значить, буде жити».
– Слухаю, голубко. Він сього року вже так гарно співає,
краще, ніж торік.
– Та ж сідай. Чого ж ти стоїш?
– Ой, належалася і насиділася. Стою та ноги свої недужі
пробую. Думаю я, Маріє, як дасть Бог неділю, до церкви піти.
– І не думай, Олександро. Куди тобі? Ти ще зовсім слаба.
Ще десь там впадеш по дорозі. Що ти! Бог з тобою! І як тобі таке
до голови прийшло?
– О, до моєї старої голови всяке приходить. А це
вирішила: таки піду до церкви. Як заспіваю, то й одужаю. Тепер не
слизько, помаленько – то й зайду. Не можу я, Марієчко, більше
вдома сидіти. Не можу. Як почую церковний дзвін… Кличе він
мене. От кличе – і все.
– Що тобі, Сяню, поробилося? Та дзвін всіх вірних до
церкви скликає. Але тебе він, голубко, вже не кличе, бо ти недужа.
Посміхнулася Олександра і більше нічого не сказала – не
мала слів. Але таки надумала в неділю йти до церкви. Аби тільки
гарну погоду Бог дав. Нікому більше про те не говорила: не хотіла,
щоб її відмовляли. Вона сама собі знала, що їй робити.
В неділю стала раненько, зібралася. Збиратися було
важко: крутилася голова.
«А може ж таки не йти? – сама себе подумки спитала. –
Ет, чого там не йти! Піду, як намірилася. А що, лежати та хворобу
слухати? Піду».
Та й вийшла, спираючись на два костурці. Страшнувато
було: а що, коли не дійде? А ще страшніше, коли десь впаде.
– Не впаду. Дійду помаленько. Отак, нога за ногою – та й
дійду. І нема чого себе лякати. Коли Дем’ян до себе не забирає, то
треба якось жити. А як жити, сидячи в хаті і не співаючи? Хіба ж то
життя?
Ось вже й втомилася. А ще до горбка не дійшла. Зійшла з
дороги та й обіперлася об чиїсь ворота. Хоч би хто не побачив, а то
стиду не оберешся.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four × five =