Щоб став добрішим світ

Більше Параска нікого не заводила. Ходила до Євгенії
доглядати її собак. А коли у Жені народився хлопчик, бавила і
його. У власній хаті почувала себе приблудою, без любові, без
зайвого слова. Їй давали їсти, не шкодували для неї куска хліба, але
вона мало що їла – не йшло їй.
Обсіли Параску хвороби. Вона й сама до ладу не знала,
що в неї боліло. Може, шлунок, може, печінка. Вона сохла, чахла,
час від часу лягала в лікарню і їй ставало краще. А потім
поверталася додому, звідкілясь бралася ще якась енергія, але
небавом згасала, в’яла, і Парасці знову було зле.
– Зовсім здала Параска, – перемовлялися сусіди.
– І що їй таке?
– Була жінка, як писанка. Пам’ятаєте її?
– Та чому ж не пам’ятаю? Гарна жінка була.
– Ой, не кажіть так – була. Бо аж страшно.
– Бо ж таки була. Що з неї тепер?
– А ви чули? Вчора її на Кульпарківську забрали.
– А чого на Кульпарківську?
– Кажуть, розум затьмарився.
– Хто б міг подумати?..
– Ганна розказувала. Ламає, каже, хліб. На п’ять кусочків.
– Що це ви, мамо, робите? – питає в неї.
– Я все правильно роблю. Дивися: кусочків хліба п’ять. Г
О Л О Д. П’ять букв. Кожній букві по кусочку хліба.
– Господи! – молодиця з дитиною розплакалася. – Хіба ж
це від добра? Певно й сама колись той голод пережила. Тому й хоче
нагодувати кожну букву у слові голод…

Її ховали з каплички. Хтось був, когось не було.
Позітхали, поговорили у дворі, хтось сльозу зронив – та й зажили
кожен своїм життям. Так воно завжди буває: минаємось ми, а світ
не минається, світ живе, з нами чи без нас, а живе. Сміялися діти,
гриміли весілля. Тільки рудий бездомний собака нічого не міг
второпати: куди поділася мама Федора і Аліски? Її не було, а він
все ще її виглядав і дивувався, чому вона не йде…

ХОРИСТКА

У селі Сороки церква стояла на узвишші. Це був чималий
горбок, і людям старшого віку навіть влітку важко було на той
горбок злазити. А про зиму вже й казати нічого.
– Потрудіться для Бога, – казала до сусідів Олександра. І
йшла до церкви. Часом і два рази в день, бо Олександра співала в
церковному хорі. Голос мала, як дзвін, потужний і рівний. Тепер
таких голосів нема. А Олександра мала – дар від Бога.
– Десь до твого голосу, Сянько, і іржа не чіпляється, і
роки його не беруть. Це тобі вже скільки?
– На Дмитра, як доживу, буде вісімдесят.
– Вже трохи і вдома могла б посидіти.
– А чого вдома сидіти? Що висидиш? Сама ж кажеш, що
голос ще звучить. То чого ж йому залежуватися? Це я від діда у
спадок такий голос дістала. Ох, і співав мій дід. Я ще пам’ятаю.
Батько теж співав, але вже не так, як дід. А в мені знову дідів голос
обізвався. А ви кажете – вдома сидіти! Не можна. Раз те, що я дуже
люблю церковний спів, а друге те, що молодших треба вчити. Не
дуже вони до співу надаються. Ой, не дуже. І чого воно так? І радіо
тепер, і телевізор, і ще всякі музикальні скриньки – а співати не
вміють, хоч ти і гвалт кричи.
– Бо так вже є, Сяню. Колись не було тих радівів і кінів,
то дівчата і хлопці, як сходилися, то що робили? Сама знаєш –
співали. А тепер нащо співати? Включать якусь бринькалку – та
воно їм щось там тринькає. Аби ж щось путнє. А то так… Тьху!
Але вони й того не слухають. Воно тринькає, а ті галасують, його
перекрикують. То навіщо й включати, коли не слухаєш?
– А вони просто не люблять гарного співу. Відвикли від
гарної пісні. Та колись було як заспівають… Ет, що те згадувати?
Треба, щоб людина сама своїм співом милувалася. А зараз рідко
хто співає так, щоб по-справжньому. Дехто й не хоче. А нащо воно
їм, те співання? А другий і хотів би, та не вміє – хисту нема.
Чомусь так… Ну, пішла я. Доки ще додибуляю…
Сянька Дем’яниха жила самотою. Батьки повмирали,
чоловіка Дем’яна совіти розстріляли, бо в бандерівцях був, а син
Іван на фронті від німецької кулі загинув. От і живе тепер
Олександра самотою. Зістарілася, а живе. Вже скількох ровесниць
провела в останню дорогу. А сама живе. З чоловіком і сином
розмовляє по ночах. Часом з одним, часом з другим, а інколи то й з
обома.
– Як ти там живеш, Сяню? – питає чоловік.
– Та як живу? Хіба ж ти не знаєш? Як горох при дорозі:
хто не йде, то й скубне. Забрав би ти вже мене, Дем’яне, до себе.
– Ще встигнеш, Олександро. Не треба сюди спішити.
Послужи ще людям. Поспівай ще. Голос маєш такий, як ні в кого. Я
пам’ятаю, як ти співала.
– Не забув?
– Хіба ж таке забувають? Ти ж мене також не забула?
– Не забула і не забуду.
– Знаю. Ні за кого заміж так і не вийшла. А могла. Треба
було вийти, Сяню, то може б легше тобі жилося, а так…
А коли приходив Іван, то Олександра завжди плакала.
– До вас, мамо, хоч не приходь. Ну чого ви завжди
плачете?
– Бо жаль мені тебе, що таким молодим та гарним зі світу
пішов.
– А мені, мамо, думаєте, не жаль? І мені жаль. А що
зробиш? Життя дається людині один раз. Як прожила його людина
– так прожила. Я часом буваю у церкві і чую, як ви співаєте. Гарно
співаєте, мамо. Тільки не плачте так за мною, бо й мені кепсько від
тих ваших сліз.
Прокинеться Олександра, помолиться та й іде до церкви.
Нікому й не розказує про ті нічні розмови. Таке не можна
розказувати. Хтось зрозуміє, а хтось скаже чи подумає, що стара
Олександра на старші роки потрохи з розуму сходить.
А в церкві – благодать Божа. Тут душа від скверни та від
марноти світу очищається, а спів лине, здається, до самого Бога. Як
же Олександрі не йти і не співати?
– Чи ви, Сянько, тільки церковні пісні співаєте? – питають
інколи жінки.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eleven − 8 =