Щоб став добрішим світ

А на Зелені свята у клубі вшановували тітку Василину, бо
їй виповнилося 80 літ. Це вже вік, скажу я вам.
– Ні, наш сільський голова таки путящий, – балакали
жінки. – Шанує старших.
– Я була на сході, як він казав.
– Треба пошанувати бабу Василину. В кого є діти – вони
своїх батьків пошанують. А в неї ж нема нікого. А людина все своє
життя громаді служила. Тільки що – зараз до баби Василини. Чи
заболить що, чи одшептати, чи яйце викачати, – все знає баба
Василина. І все на добро робить. Просто скарбничка народної
мудрості.
– Правильно, правильно, – загув сход.
– Мені минулого року корову вирятувала. Була б я корови
не мала, якби не Василина.
– А в мене…
– Словом… – підсумував голова, перебиваючи людські
спогади, бо то могло затягнутися на довго.
– Як ми не пошануємо, то й нас не пошанують.
І закипіло. Щось Василь Кіндратович з району вибив,
щось з села докинув – і свято готувалося.
– А що ж ми їй подаруємо? – радився голова зі старшими.
– Бо що ж це за свято без подарунка?
– Телевізор, – хтось підказав.
Всі засміялися.
– Чого ви смієтеся? Справа добра. Нехай кіна дивиться.
– А як же вона буде дивитися, як у неї електрики не має?
– Проведемо. Хіба у нас не знайдеться кілька стовпців? І
електриків маємо.
– А чи Василина захоче? Ви ж її знаєте.
– Як буде телевізор, то захоче.
Вирішили, постановили і взялися за справу. Хотіли якось
скрити від Василини, щоб несподіванкою було. Та де там! Хіба ж ті
цокотухи щось втримають за язиками? Кожна наввипередки хоче
похвалитися, що вона знає більше від інших. Стара Василина
спершу було взялася бунтуватися. Навіть до голови хотіла йти.
– Що за видумки, – казала. – В клубі! Хіба я депутатка чи
артистка яка?
Але жінки її урезонили.
– Ти, Василино, і не думай. Народ тебе поважає. Не
кожному таке випадає. Ти, можна сказати, народна цілителька.
– Не моя це заслуга. Це мені Бог так дав.
Та її вгамували і стали готуватися до свят.

Зелені свята на селі – це вам неабищо. А вже клечання
того нанесли – весь будинок культури замаїли. А квітів, а вишивок!
О, село святкувати любить. І любить, і вміє. А працювати хіба ж ні?
– На селах наша українська культура тримається. Хіба ж
не правда? Бо що там в тому місці? Хіба ж то культура?
– Е, не кажіть так. Щось є і в місті. Не все, а часом і не
так, але є.
Засперечалися, загаласували, але таки дійшли до
висновку, що і в місті щось є. Скажімо, театри.
Проти театрів ніхто перечити не став. Та не встигли
досперечатися, як прибігла Ориська Кучерява, захекана і
розпашіла.
– Йде, йде вже.
– Хто йде, Орисько? – наполохалися жінки.
– Та хто ж? Василина. Ледве йде. Два кошики несе. І що в
тих кошиках?
– Ходімо. Перестрінемо.
Кілька жінок підхопилися та й побігли. Біля містка
перейняли Василину.
– Тітко Василино, то куди з такими кошиками?
– Як куди? До клубу. Як свято – то свято. Хіба ж я
теперішня? Хіба ж я не знаю, як і що? Ось пиріжків напекла,
наливки вишневої бутиль взяла – та й будемо святкувати, як Бог
сподобив дожити, а люди, дякувати їм, захотіли пошанувати.
Як побачила Василина у клубі свій портрет та стільки
квітів, то аж руки заломила.
– Боже мій, царице небесна! Скільки квітів знівечили!
Хіба ж можна? Нехай би собі цвіли, хай би око людям тішили, а
то…
– Це для вас, тітко Василино.
– Це вам шана така від людей.
– Та що я такого зробила, щоб так мене шанувати?
– Люди знають, Василино. Глянь-но по залу: скільки тут
тих, кого ти у свої руки прийняла з утроби матері?
– Та… Трохи таки є, – посміхнулася.
– От бачиш. А скільки ще всякого, чого не покажеш. Так
що сиди і тішся. Люди пам’ятають.
Василина сиділа на сцені за по-святочному прибраним
столом. Таки умовили. Довго сперечалася, пручалася, не хотіла йти
на сцену.
– Я собі тут побуду. Мене й так всі знають.
– Е, ні вже, Василино. Сідай таки на сцені. Це твоє свято.
Ти ж у нас ювілярка.
– Хіба ж це моя заслуга, що дожила до таких літ? Бог так
дав.
– Видать, у Бога ти заслужила, Василино. І у людей. Так
що сідай.
Пряма, як свічка, у вишиванці, в довгій рясній спідниці,
на голові – коса. І як тільки їй вдалося до таких літ зберегти свою
косу? Цю таємницю знала тільки Василина. От лише від сивини не
знала ліку. Вона вкрила її голову памороззю. Тут вже нічого не
вдієш – роки. Василина зроду не любила хусток. І тепер сиділа, не
ховаючи від людей своєї гарної коси. Сиділа, дивилася на людей і
щось собі думала. А що?.. Може, проходило перед нею все її життя,
а може думала про те, що могла б ще якесь добро зробити, але з
якоїсь причини не зробила, а тепер або встигне, або й ні…
Виступали діти. Її вітали старші люди села, а Василина
витирала сльози та й думала: як же добре, що вона все життя
прожила в своєму селі, що її тут всі знають і вона знає всіх. І
тішилася з того стара Василина, як мала дитина, що Бог дав їй таку
прекрасну землю, таких чудових людей і її стареньку добру хату,
що доживає свого віку разом з Василиною.
Аж ось попросили до слова і Василину. Вона
захвилювалася. Василина належала до тих людей, що за словом до
кишені не лізли, але, щоб так перед людьми… Що вона їм скаже?
Що скаже? Встала, поклонилася, подякувала людям, а потім
сказала:
– Тут у мене питали, особливо молоді газетярі, як я при
здоров’ї дожила до своїх літ… А я вам, люди, таке скажу: я –
людина проста і буду говорити по-простому. Жила – як жила, все
їла і все пила, ніякої роботи не цуралася. Головне – не треба нікому
чинити зла, не треба кривдити ні найменшу істоту, ні людину,
робити добро, а найголовніше – любити людей, перейматися їхнім
болем і намагатися, щоб того болю було якомога менше. Ото вам і
вся наука, проста і мудра. Хтось скаже, що тітка Василина нічого
нового не сказала, що все це відомі істини. Так, все це відомо, але
не всі того дотримуються. А всі ці істини звідки взяті? З життя,
дорогі мої, з життя наших батьків, наших дідів. Любіть людей – і
Бог буде любити вас.
– От говорить. Як по писаному.
– Тихо, тихо.
І тут церковний хор заспівав «Многая літа». Василина, і
не тільки вона, витерла сльози.
Свято не закінчилося. Воно перенеслося в кафе. І хоч тут
були багато накриті столи, не були тут зайвими і пиріжки тітки
Василини, і її вишнева наливка.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

6 + eleven =