Щоб став добрішим світ

А Федорова мати – тітка Параска? Та ж вона щодня
виносить мені щось поїсти. То чого, скажіть ви, я буду гавкати на
її Федора? Та нізащо в світі. Лежить собі – то нехай лежить. –
Привіт, Федоре, – таки озвався Рудий до кота. Федір поворушив
губами, наче й собі сказав:
– Привіт, привіт!
– Я ж казав, що то розумний кіт. А те пещене гавкає. І на
кота, і на мене. Ото сидить на балконі та й лементує цілий день. А
чого? Ніби йому хтось щось робить. І як таке не набридає його
господареві? От якби я був його господарем, я б його таки потягнув
якимсь прутом.
Отак говорив сам з собою бездомний рудий собака. Він
міркував так собі, розніжено дрімав та й дивився на світ нашого
двору. Досить приязно дивився, бо йому тут добре було.
Он тітонька Марина, що живе над Федором і Гуслихою,
виглянула у вікно і побачила Федора.
– Здоров був, Федоре, – сказала. – А з сусідами вітатися
треба.
І Федір, тітка Марина могла б в тому поклястися,
ворухнув губами, ніби і справді привітався.
– Розумничок ти, Федоре, – похвалила сусідка і пообіцяла:
– зараз я тобі щось смачненьке дам.
І за мить вже кинула котові шматочок курки. Федір не
кинувся на гостинець прожогом, як це часто буває у котів. А так
поважно встав, підійшов до ласого шматочка, кинув вдячний
погляд на свою симпатичну сусідку і лише після того став їсти,
спокійно, інтелігентно.
– І де це Параска взяла такого мудрого кота? –
подивувалася тітонька Марина, розмовляючи з кимось, хто був у
неї в хаті. – Здається, що він розуміє людську мову. А може й
справді розуміє. Параска з ним постійно розмовляє. Ото вже
любить тварин. По-справжньому любить. Не те, що Євгенія з
п’ятого поверху. Розводить породистих собак, продає їх, і великих,
і зовсім маленьких. Доглядає їх, але не любить. Це для неї товар.
Якось захворіла Барбі, прекрасна самочка. Була улюбленицею. І
що? І нічого.
– Треба усипити, – сказала Євгенія.
– Ти що! І тобі не жаль? – здивувалася і жахнулася
Гуслиха. – Її лікувати треба.
– Лікувати! Ще чого! Буду я з нею голову морочити. У
мене ж не притулок.
І що ви думаєте? Параска взяла Барбі до себе і
вилікувала. Така була рада, що врятувала тваринку. Знову собаку
Женьці віддала. І та її продала, спокійно, без жалю, без емоцій.
Такі, як Женя, до тварин не прив’язуються. Для них собаки – товар,
і більше нічого. Серце в таких людей грішми обросло. Вони б і
власне серце з грудей вийняли та гроші б з нього пооббирали, якби
не було боляче.
А Федір лежав собі на осонні і теж дивився на світ
нашого двору. Он тітка Женя вивела на прогулянку черідку своїх
маленьких оксамитових собачок. Відразу й не розбереш, чи
справжні вони, чи іграшкові. Від них і собакою не тхне. Пищать
собі, наче й не собаки зовсім. А може вони не собаки? Федір саме
збирався ще раз їх добре роздивитися, та почув брязкіт ключів. Так
його кликала додому господиня. А потім і голос її почув Федір. Він
би його ні з яким іншим не сплутав.
– Федоре, Федоре, іди додому.
– Он він, над під’їздом лежить собі, на сонечку гріється, –
гукнула молодиця, що сиділа у дворі з дитиною у візочку.
– Нехай лежить. Навіщо він вам?
– Та ми з ним ідемо на день народження.
– Невже і його запрошували? – посміхнулася молодиця.
– Аякже! – дуже серйозно відповіла Параска. – Нас тепер
тільки так і запрошують – обох.
Федір повагом встав та й пішов додому.

Цього разу Параска кудись пішла без Федора. Може в
поліклініку, може ще в якусь офіційну установу. Словом, Федір
гуляв сам. Раптом увесь наш під’їзд почув несамовитий його плач.
Це був крик нестерпного болю і розпачу. Це був крик скривдженої
істоти:
– За що? Рятуйте! Допоможіть! Мені болить!
– Чогось Федір плаче, – говорили чи не в кожній квартирі,
бо всі любили того розумного кота.
– Певно, Параски нема.
– Але він ніколи так не кричав.
А невдовзі прийшла й Гуслиха. Прийшла і обімліла. Її
Федір, закривавлений, лежав під дверима і жалібно плакав. Хтось
немилосердно вдарив його, очевидно, носаком. За що можна так
жорстоко вдарити такого розумного кота? Котячий біль, як біль
людський. Тільки кіт не міг про це сказати. Говорили лише його
очі, переповнені болем і образою на цей світ. Боліли вибиті зуби. А
ще боліла кривда. Він тільки не міг сказати, бо він був кіт, кіт, який
вірив людині, а людина його била. Просто так собі, з якоїсь
безпричинної ненависті до всього живого. Думали всі на сусіда,
котрий з якоїсь причини був злий на весь білий світ і ненавидів,
здається, навіть власних дітей.
Незабаром Федір помер. Просто язик не повертається
сказати – здох. Довго сумувала Параска. Ходила сама не своя.
Майже в кожній хаті шкодували за Федором, дехто й зі сльозами.
Але у дворі знаходилися й такі, що не могли зрозуміти
Паращиного жалю.
– Але то вже якась дивна жінка, – казали. – Подумаєш, кіт
здох! Горе велике! Ледве що жалобу не носить.
– А ви не дивуйтеся, – казали інші. – Вона до нього
звикла. Федір для неї був, що людина. Не даремно ж і ім’я людське
йому дала.
– Ет, дурниці! Хвора на голову!
– Хтось гріх взяв на душу. Бо де ж таки можна бути таким
жорстоким.
– Гріх? За кота? Та що ви таке кажете! Тут людину вб’є і
гріха не боїться. А ви – гріх за кота!
– Страшно жити у такому світі.
– Чого там страшно? Світ – як світ. Всі тепер так живуть.
А ви думаєте, за кордоном по-іншому? Там ще гірше.
– Бога забули, до церкви не ходять, «Біблію» не читають.
– О, завели своєї! До чого тут Бог і церква? Може саме ті,
що до церкви ходять, і чинять найбільше злочинів.
– Бути такого не може. Хто живе з Богом…
– Та чого там не може! Ще й як може! Вони думають, що
їм все можна. Потім замолять свої гріхи перед Богом – і будуть
прощені.От як вони собі думають. Я знала одного чоловіка…
Розмова перекинулася на злочинців, потім на політику,
люди сперечалися, щось доводили одне одному, двір жив своїм
життям, але дашок над нашим під’їздом був порожній. На ньому не
було Федора. І від того ставало якось сумно. І не лише мені… Рудий
теж чекав, що ось-ось на дашку з’явиться Федір, але він не
з’являвся.
– І де він подівся? – непокоївся Рудий, і якась щемка
тривога пойняла його собачу душу.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one × five =