Щоб став добрішим світ

Посмутнів Павло, часто замислювався. Молодші
розпитували, розраджували.
– Ти, брате, не сумуй. Якщо ти твердо вирішив, то рано
чи пізно ти будеш в нашій общині. Але зараз, повір, тобі і справді
ще рано. Отець Мелетій має рацію. Ти потім і сам те зрозумієш. Ми
не беремо тих, у кого є хтось на утриманні. А в тебе є мати. Та й
жінка ще ж таки є. Нехай не люба, але ж є.
Перебув Павло у монастирі Великдень, розговівся,
подякував за хліб-сіль, за добрі слова і напучування, та й пішов
додому. Ішов сам то й думав дорогою, як має жити далі. Не знав до
ладу, як скаже Анжелі про свій намір розлучитися. Одначе мусить
сказати. Бо не уявляв собі їхнього подальшого життя разом. Земля
вже прогрілася, і люди працювали в полі і на городах.
«Десь там і мої, – думав Павло. – Як там вони без мене
раду собі дають?»
І аж здригнувся, що подумав «мої». Тоді виходить, що й
Анжелу зачислив до своїх.
– Так, – тихо мовив сам до себе. – І Анжела також. Вона
ж моя жінка. Перед законом і перед людьми. Тільки не перед
Богом. Перед Богом ми – перелюбники. Мати Божа, як же я
змінився за цей рік. Ні, не за рік. Ще нема року. В той самий час
навесні Маруся ще була жива. І я ще не знався з Анжелою.
У важкій задумі повертався Павло додому. На нічліг до
когось проситися не смів: хто зна, чи повірять. Ночував у полі,
просто неба. Небо над ним схилялося високе і зоряне. Павло
дивився на ті зорі, на місяць – і снувалися думки про козаків, про
чумаків. Вони частіше дивилися в небо, а сучасній людині все
ніколи. Павло думав собі, що і козаки, і чумаки бачили те саме
небо, ті самі зорі, той самий місяць. От тільки трави тоді росли
густіші та буйніші, бо то був степ, незораний та неозорий.
Одної такої місячної ночі знайшла його тут у полі
Маруся. Павло, здається, навіть не злякався, а піймав себе на думці,
що зрадів, побачивши її. Невже він увесь цей час сумував за нею?
Так, виходить, що сумував.
«Але ж це не Маруся. Це тільки видиво, –
припам’ятовував себе Павло. – То й що, що видиво? Це однак
вона… Омана, але яка солодка. Бачити її, отак в пітьмі, відчувати,
що вона тут. Але ж це зла сила. Зла? А чому зла? Це гріх мій. А для
чого я тоді на прощу ходив? Щоб захистити себе від неї. А хіба
треба? Так. Треба. Геть, ма… Маро…»
І Павло перехрестився. Видиво зникло. А наступного дня
він вже був вдома. Павлові здавалося, що він з села вже дуже
давно, що тут геть усе змінилося. Павло наче вихопився з якогось
іншого світу, з якого йому ніяк не хотілося вихоплюватися.
Дивився на всіх і на все відкритими очима і наче нікого і нічого не
впізнавав. Аж самому чудно було з такого.
Найперше зайшов до матері. Вона заплакала, побачивши
його.
– Ти прийшов, сину? А я думала, що ти вже до нас не
повернешся.
– Мамо, ну чого ж ви плачете? Ви ж знаєте, де я був.
– Знаю, сину. Та мені якось прикро. Ти ще такий
молодий. То старим треба по прощах ходити та гріхи замолювати.
Анжела тут від злості мало не луснула. Все село розворушила.
– А мені напоминала, щоб я нікому не розказував, аби з
неї не сміялися.
– Вона й до комсомолу кудись ходила. Казала, що тебе
либонь кудись мають викликати.
– Ого! Певно, в райком комсомолу ходила. Нехай
викликають. То я їм швиденько комсомольський квиток покладу.
Нехай тішаться.
– Ой, сину, – захвилювалася мати, – а тобі за це нічого не
буде? А то знаєш…
– Не буде, мамо, мені нічого. Не ті тепер часи. Ну, я вже
піду.
– Може б пообідав, сину?
– Обідати вже вдома буду.
– А хіба ж ти не вдома?
– Вдома, мамо, вдома. Що ж поробиш, коли у мене тепер
два доми? Ну, нічого, мамо, незабаром я знову до вас переберуся. І
тоді знову у мене буде тільки один дім – ваш і мій.
– Що ти таке кажеш, сину?
– Те, що чуєте. Не буде у нас з Анжелою життя. Треба
нам розходитися.
– Ой, Боже ж мій!
– Нічого не зробиш. Тепер таким нікого не здивуєш.
Добре, що дітей ще не нажили.
Мати заплакала.
– Тільки не плачте, мамо. Не треба. Я живий і здоровий.
То чого плакати? Ну помилився. Таке з кожним може трапитися.
Добре, що вчасно опам’ятався.
– Де вже там вчасно! Якби вчасно, то Маруся була б
жива, а так…
– То моя провина, мамо. Велика провина. За те й караюся.
– Було тобі краще на Марусі женитися.
– Що вже тепер, мамо, про те говорити?
– А може б ти, сину, таки пообідав? У мене борщ, пироги.
Як знала, що ти прийдеш.
– Ну, давайте ваш борщ і пироги, і все, що маєте. Бо таки
в дорозі добряче зголоднів. А Анжела…
– О, то така, що може й не нагодувати. Дуже сердита
була.
І Ганна кинулася годувати свого сина. Бо що може бути
більшою втіхою для матері, ніж сидіти і дивитися, як син ласує
маминин обідом?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 + two =