Щоб став добрішим світ

Минав час. Село переговорило та й забуло. Хіба інколи
хто-небудь згадає та й зітхне. Не забула тільки Василина про свою
доньку. Вставала і лягала з молитвою та сльозами. Та ще Павло не
забув. Сім’я у них з Анжелою не склалася. Павло збайдужів і до
Анжели, і до її багатства. Жив, як не жив. Робив, що йому казали, а
сам по своїй думці ні за що не брався. Анжела потай плакала,
скаржилася своїй матері.
– Почекай, доню. Може це у нього перейде. Потерпи ще
трошки. Вам би дитинку – тоді б все інакше пішло. Потерпи ще
трошки.

Павло раптом прокинувся серед ночі, весь у холодному
поту. Він ще не усвідомив, від чого прокинувся. А може й знав.
Так, знав… Він відчував чиюсь присутність. І від того ставало ще
моторошніше, а холодний піт, здається, вже заливав йому очі.
Поруч спокійно дихала Анжела, його дружина. Вона міцно спала.
Ніщо не клопотало її прегарну голівку ні у сні, ні наяву. Ніч була
ясна, погідна. Місяць висвічував доріжку від вікна і до Павлового
ліжка. Павло лежав з заплющеними очима і панічно боявся їх
розплющити. Він здогадувався, що побачить, коли відкриє очі. Але
так лежати було ще нестерпніше. І Павло змусив себе розплющити
очі. Біля його ліжка, зовсім близько, стояла вона, Маруся… Зовсім
близько. Якби Павло протягнув руку, то доторкнувся б до неї…
Але він руку не протягнув – боявся. Вона незворушно стояла. Вся в
білому. Місяць заплутався у її довгому розпущеному волоссі.
Павло боявся на неї дивитися, а разом з тим дивився, не міг
відвести від неї очей. Він не міг звести руку, щоб покласти на себе
хрест, не міг навіть подумки змовити «Отче наш», хоч розумів, що
саме те й треба було зробити, а не міг. Раптом дівчина підняла
руку. З її пальців стікала вода. Тільки тепер Павло побачив, що
вода стікає з її одягу, з її волосся, і вже на підлозі біля Марусиних
ніг набігла чимала калюжа.
– Марусю, – тихо вимовив Павло, хоч знав, що того
робити не можна. З мертвими розмовляти – це… Але вже не міг
зупинитися.
– Марусю, чого ти прийшла? Чого ти від мене хочеш? Ну
завинив я перед тобою, тяжко завинив. Але ж не можна так довго за
те мене мучити.
Вона мовчала. Стояла і мовчала. Хоч би щось сказала,
дорікнула – Павлові стало б легше, а то… Від неї віяло холодом
потойбіччя. Це було нестерпно. Павлові хотілося закричати, та він
стримав себе. Замість того штовхнув ліктем під бік Анжелу.
Та замуркотіла у сні і спала собі далі. Павло штовхнув її
ще раз, з усіх сил.
– Чого ти? – невдоволено буркнула жінка.
– Анжело, прокинься, – ледве видобув з себе голос,
хрипкий, чужий, переляканий.
– Прокинься, Анжело. Відкрий очі. Дивися. Вона…
Жінка поворушилася і розплющила очі. Але нічого
особливого вона не побачила. Ну… Місяць світив, чомусь калюжа
води на підлозі: певно, Павло розлив щось з учорашнього вечора.
Він лежав поруч з нею, блідий, майже непритомний, не міг ні
дихати, ні говорити.
– Що з тобою? Знову якась маячня? Отямся і дай нарешті
поспати, а то сам не спиш і мені не даєш.
– Вона…Тут була.
– О, Господи! Та нема тут нікого. Ну де вона? Покажи її
мені. Я їй всі патли вискубу. Але ж нема. Сам бачиш, що нема
нікого. Ти просто псих якийсь. В тебе галюники. Тобі треба
звернутися до лікаря.
– До чого тут лікар? Я цілком здоровий.
– Всі психи запевняють, що вони здорові.
– Але ж я бачив її, бачив. Вона стояла ось тут. Он бачиш,
калюжа на підлозі. Звідки вона взялася? Не знаєш? А я знаю. Це з її
одягу, з волосся, з її рук.
Анжела доторкнулася до Павлового лоба. Ознак гарячки
не було. Лоб був холодний і мокрий від холодного поту.
– Я не знаю, Пашо, але з тим треба щось робити.
– Не називай мене так. Скільки можна просити! Паша – це
для корови. А я – Павло. Запам’ятала? Павло!
І де в ньому взялося стільки злості?Та нехай вже краще
кричить, гарячкує, лається, аби не був такий незворушний та
холодний, як труп… Із своєю маячнею.
– Павло. Пхе! Як старий дід.
– То треба було вибирати Дормидонта чи Панталеімона.
Панські штучки.
– Ну чому панські штучки? Мушу ж я тебе якось
називати.
– От і називай – Павло.
– Ну добре, добре. Павло. Тільки не сердься. Але це все
дуже серйозно. Це мене просто лякає. З тим треба щось робити. Не
хочеш до лікаря, то йди до священика. Висповідайся, то може
полегшає. Але так довше не можна.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two × one =