Щоб став добрішим світ

– Ото співає. Хто ж це так веснує?
– Либонь, Марія.
– Це тобі не радіо і не магнітофон.
– Тепер і пісень таких не знають.
– А навіщо їм тепер такі пісні? Тепер люблять веселі, щоб
до танцю. «Бум! Бум! Все в нас є, але чогось немає». Тьху!
– Видать, що розуму якраз і немає.
– Тихо, тихо. Слухаймо.
Ой, вишенько-черешенько,
Чом ягід не родиш?
Молодая дівчинонько,
Чом гулять не ходиш?
– Ой, як мені вишні родить –
Корінь усихає?
– Ой, як мені гулять ходить –
Милий покидає.
– І скільки ж то вона їх знає, тих пісень!
– А я все слухала, слухала з хати та й вийшла. Бо так вже
люблю, як хто гарно співає.
Тепер таку пісню не часто почуєш.
– Засмутила мати її душу, віддавши за нелюба, от вона й
тужить. Гріх буде покутувати стара Левантина, що знівечила
кохання своїй доньці.
– І кохання, і життя. Хай їй Бог простить.
Жінки стояли, поспиравшись на вориння, та й стиха
перемовлялися. Ніч була місячна. Це про таку саме ніч співається:
«Видно, хоч голки збирай». А пісня линула та й линула.
Нема мого миленького,
Поїхав за Десну.
Сказав: – Рости, дівчинонько,
На другую весну.
Росла, росла дівчинонька
Та й на порі стала,
Ждала, ждала козаченька
Та й плакати стала.
– А Северко не озивається?
– Та де там! Як віддала мати Марію силоміць за Ладима,
так і пішов з села світ-заочі. Більше про нього ніхто нічого й не чув.
Як у воду канув.
– Чи живий?
– А хто його знає. Стільки років минуло.
– Якби був живий, то може б таки обізвався.
– Якби вернувся, то може б ще і зійшлися. Марія ще й не
стара. Їй десь, либонь, за сорок.
– Рано овдовіла.
– А де її Дарина?
– Десь у Росії. Там і заміж вийшла.
– І хіба ж згадає за матір? Дарма, що єдина дочка.
– Тепер всі так.
– Ну чому всі? Є й добрі діти.
– Тихо, тихо. Оця пісня особливо гарна. Аж за душу бере.
… Бо я в чужій чужині,
Нема роду при мені.
Нема роду-родини
Ще й вірної дружини.
Не дай, Боже, заболіть,
То й нікому пожаліть.
– Це вона про Дарину співає.
– Співає і плаче. В пісні сльози бринять.
– Якби так Северко повернувся, то за піснею свою Марію
знайшов би.
– Що ви все про Северка? Він може й думати про неї
забув. Може давно має жінку і дітей та й живе собі. А вона так за
ним тужить.
– Так, то правда. Чоловіки – вони не довго побиваються
за своїм коханням. Це жінки здатні все життя отак тужити, як ото
Марія тужить.
– Е, не кажіть. І серед чоловіків є всякі. Я думаю, що
Северко її теж не забув. Це така любов була. Стануть собі під
вербою, обнімуться та й ну співати. Та так вже співають, що й про
поцілунки забудуть.
І жінка тихо заспівала:
Ой, у полі вітер віє,
А жито половіє.
А козак дівчину
Та й вірненько любить,
А зайнять не посміє.
– Е, Галю, то й вас, бачу, на веснування потягнуло.
– То правда. Слухаючи Марію, й собі захотілося
заспівати. Їй-Богу! Хіба ж у нас молодості не було? Чи й ми під
вербами не стояли?
– Стояли, ще й як стояли. І допізна, а часом і до ранку.
Похопишся було – а вже тітка Текля до криниці по воду спішить,
щоб набрати води непочатої.
– Ой, лелечко, – скрикнеш – та й розбіжитеся. А серце так
і замре, аж до наступного вечора ждучи.
– Але ж то не те було, що у Марії.
– Та звісно, що не те. Бо ми заміж повиходили, дітьми
пообсідалися, стояння під вербою закінчилося, навіть соловейка
послухати ніколи. Ото Марія, спасибі їй, своїм голосом нас з хатів
повикурювала, то хоч соловейка послухаємо.
– Тільки, жінки, щоб ніхто не смів їй нічого казати, що ми
її слухали. Бо більше не вийде – встидається. А чого встидатися?
Якби я мала такий голос, то, здається, співала б удень і вночі.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

11 − three =