Щоб став добрішим світ

Лікарі і справді приїхали під вечір.
– Де ваша роділля? – спитала, увійшовши, молода
напахчена лікарка.
– Та вона вже… Зам’явся Микола.
– Що вже? – трохи налякано повела очима по хаті.
– Родила…
– Як родила? Чому нас не дочекалася?
Таке казати – то було трохи смішно. Василина, що дала
собі слово мовчати, не витримала.
– То, пані, не чекає. Прийшов час – і приймай. І ви маєте
те знати. Ви ж дохтор.
– І хто ж приймав?
– Я.
– Ви?
І до своїх:
– Поїхали звідси. Я не можу брати на себе
відповідальність, коли роди приймала якась повивальниця. Як в
царські часи. Ні, я не можу нічого гарантувати.
Василина спаленіла. Стала, руки в боки, зміряла
дохторову нищівним поглядом, аж та знітилася.
– Так, я повивальниця. А ти хто? Хіба ж дохтор? Тобі
коли телефонували? Чому ти аж тепер приїхала? Та я ж тебе,
Крукенечко, знаю, як облуплену. Не раз і тобі застуду проганяла і
переляк яйцем викачувала. Не пам’ятаєш? А я пам’ятаю. Я
пам’ятаю, як твою матір у баби твоєї на свої руки прийняла, як вона
родила. Тому й ти така розумна виросла. Знаю й те, що твоя мати
корову продала, щоб тебе вивчити. Дохторка! А тепер ти мені щось
будеш казати? Гарантія, відповідальність… Та ви ніколи ні за що
не відповідали. Та діти з моїх рук такі здорові, як горнятка у
доброго гончара.
– Та тихо вже, бабо, не кричіть, – поважно сказав сивий
чоловік, що був вочевидь за санітара. А жінка, що була з ним,
тільки посміхалася – була задоволена, що їхній дохторці трохи
влетіло.
– Не кричіть! А чого вона? Якої матері так довго
телилися?
Молода лікарка хотіла, видно, звести сварку нанівець, та
не знала, як це зробити.
– Та ми думали: первородка – то так швидко не буде.
– А як вам не рихт, то їдьте собі к лихій матері. Ми і без
вас обійдемося. Або й до больниці подзвонимо і скажемо, щоб кого
розумнішого прислали. А то прислали! Крукеничку! А вона тут…
– Ну все, бабо, заспокойтеся, – знову заступився за
дохторку сивий чоловік.
– То що, Олександро Михайлівно? Їдемо чи як?
– Та їдемо, їдемо. Збирайся, Ольго. Зможеш сама?
– Та зможу. Миколо, подай мені…
Зібрали Ольгу, завинули дитину та й поїхали. Миколі
сказали, щоб не їхав. Чого? Щоб не знати, як потім назад
повернутися? А коли вже за ними зачинилися двері, Василина
втомлено опустилася на стілець. Вона все ще не могла
заспокоїтися.
– Дай мені, сину, чогось напитися.
– Вам чого?
– Та не горілки ж. Хоча… Можна б і підлити хлопчика,
щоб здоровий ріс.
– То я зараз, – кинувся Микола.
– Ні, хлопче. Я жартую. Мені б чаю чи молока. І тобі не
раджу дуже підливати. Я знаю, хлопці ласі на дурничку. Та ти не
дуже. В тебе тепер інший клопіт є: синок народився. Тут, голубе, не
тільки горілка потрібна. Я тобі молодиць пришлю. Треба хату
прибрати, освіжити. Доки вони там будуть, порядок навести, щоб
дитинка в чисту хату прийшла. Та й щоб Вольга відразу за роботу
не бралася. Їй не можна. Ти її маєш берегти. Вона в тебе жінка
добра.
– Та буду берегти, бабо Василино. А дохторку ви добре
пришпорили.
– Бо розлостила вона мене. Дурнувата Крукеничка. Я,
знаєш, не люблю, коли хтось себе дуже несе. З того самого болота
вилізла, а куди там! Та то нічого. Вона ще молода, порозумнішає.
Ну добре. Пішла я вже. Ти будь вдома. Я зараз молодиць пришлю.
От якби я хоч трохи молодша була, то нікого не гляділа б, сама
впоралася. Та минулося вже моє.
– А може… Не треба нікого кликати. Оклигає Ольга – той
сама все зробить.
– Знаю, що зробить. Та хочеться… Сам розумієш.
– Та розумію. На паску Ольга в лікарні лежала. На
збереженні. А допомогти нікому. Тому так…
– Ти тим не журися. Все зробиться.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × 5 =