Щоб став добрішим світ

Вдома дідові Максиму посміхалися веселі Настунині
оченята. Біля ніг терся кіт Мурко. Дівчинка чекала діда Максима.
Виймав гостинці: цукерки, пряники, якісь солодкі крученики. Та не
все вийняв, що купив. Дещо приховав для казки. А казка не
забарилася. Вона прийшла до дівчинки увечері. Її розказував дід
Максим. Дід Максим умів казки розказувати. Персонажі тих казок
якось оживали, і той, хто їх слухав, наче бачив казкових героїв
перед собою.
«Жив-був принц. Та такий красний, як ясне сонечко. Та
як заговорить, та як засміється, а як заспіває – сади зацвітають, того
співу слухаючи. І жила неподалік дівчина Настуня, така красна, як
калина в лузі».
І засинала дівчинка під ту дідову казку. І сон її
дописував, доказував, домальовував. І вже мчить той принц на
баскому коні, мчить до дівчини Насті, щоб подарувати їй хустину,
незвичайну, хустину, а чарівну. Казка добра – і Настуня у сні
посміхається. А коли дівчинка прокинеться, то побачить в себе біля
подушки барвисту хустину.
«Невже ж то та хустина, що принц мені подарував? Та
сама. Чарівна… Не що інше, як таки принц подарував. Бо звідки їй
тут взятися?»
Настуня запитала б у діда Максима, та дід вже щось
теше у клуні. Спозаранку працює дідусь Максим. Разом з сонечком
стає. Настуня вибігає надвір та й прямісінько до діда. Але замість
того, щоб запитати про принцову хустку, питає зовсім про інше:
– Дідусю, а що ви так зранку тешете?
– Що тешу? А от… Одній красуні весільну скриню
роблю, щоб вона мала куди свій посаг складати. А то посватає
принц, а посагу нема. І скрині нема. Куди ж це годиться?
– А чому, дідусю, ви так зарання тешете, ще й не
снідавши?
– А це, щоб скриня гарна вдалася. Таку скриню треба
робити натще серце. Можна хіба що непочатої води напитися. Бо
інакше скриня не буде така гарна. А то має бути найкраща скриня.
Кована, різьблена, мальована, міцна і зручна, щоб відразу видно
було, що добрий майстер ту скриню робив. А головне – щоб вона
не була ніколи порожня. Бо ж інакше… Що тоді принц скаже?
– А принци, дідусю, хіба насправді бувають?
– А чом би їм не бути? Ясна річ, що бувають. І принци, і
принцеси, і королі.
– А я думала, що вони тільки в казках.
І тут Настуня згадала, чого бігла вона до діда.
– Дідусю, а мені принц хустину подарував.
– Та ну? – дивується дід Максим.
– А ось, – розгортає дівчинка веселу барвисту хустину.
Аж світ від неї повеселішав.
– Гарна хустина. І, мабуть, чарівна.
– А звідки ви, дідусю, знаєте, що чарівна?
– А чого б інакше принц тобі її дарував?
– А в чому ж її чари, дідусю?
– А ти приміряй, пов’яжи на голову чи на шию. Отак… І
стала ти, Настуню, ще гарніша. Ну… Як принцеса. Правда, правда.
От іди і подивився в дзеркало.
І Настуня біжить, щоб заглянути в дзеркало: чи й справді
вона в тій хустині на принцесу схожа? Потім дівчинка вибігає і
гукає:
– Діду, діду!
– А що, Настуню?
– Правда. Хустина і справді чарівна. Мені в ній так гарно.
– От бачиш. Значить, недаремно я весільну скриню
майструю.
– Так це мені?
– А кому ж?
– Так я ж ще мала.
– То нічого. Дівчатка ростуть дуже швидко. Як верби.
Головне – до школи піти, читати-писати навчитися. А тоді вже
дівчина росте, що аж сама дивується, а ще, маючи таку дівоцьку
хустку. От зроблю тобі весільну скриню – будеш мати гарну
пам’ятку від діда.
Дід Максим зітхнув.
– Я вже, Настуню, старий. Хтозна, чи й доживу до твого
весілля.
– О, таке кажете!
– Хіба хочу? Мушу таке казати, моя дитино.
– Не кажіть такого, дідусю, бо я буду плакати.
– Плакати не треба, моя дитино. Такий порядок. Молоді
підростають, а старі відходять.
– Куди, дідусю, відходять?
– Далеко, дитино. Туди, куди відійшла твоя мама.
– Моя мама вмерла.
– Не вмерла, а відійшла у вічність. Та ти ще того не
зрозумієш. От підростеш – тоді. Та що це ми з тобою затіяли таке
говорити? От кидаю я вже робити твою скриню та й підемо снідати.

Росла Настя. Старів дід Максим. Тримався, бравував, а
таки старів. Ніхто дівчину інакше й не називав, як дідова Настя, або
Максимова Настя. Росла дівчина. Вже й на городі порається, вже й
дідові сорочку випере, води принесе, їсти зварить. От хліба пекти
ще не вміє. Та хліб можна і в магазині купити. Але Настя знає, що
кожна господиня мусить вміти хліб спекти сама. Настуня добре
пам’ятає слова старенької баби Секлети:
«Дівка вміє хліб пекти – може заміж іти».
Тішиться дід Максим: дочекався на старість помочі. Сам
Бог йому ту дитину послав. Росте Настуня, а в коморі стоїть її
весільна скриня. Ні в кого нема такої скрині. І дарма, що з Настуні
щойно тільки півдівки. Роботи щодня вона переробить за двох.
– А скриня нехай стоїть. Нехай сохне. Щоб легша була.
– Якось воно так, дідусю… В мене сохне скриня, а у
вас…
Та й не договорила.
– А в мене труна. Не треба, дитино, її боятися. Нехай собі
стоїть. Вона їсти не просить. Колись пригодиться.
– Ой, діду.
– Чого ти жахаєшся? Людина за життя про все має
подбати. Щоб близьким і дорогим людям менше замороки було. Не
треба того боятися, моя дитино.

– Скільки вам літ? – питав інколи хтось цікавий у
старого. А дід крутить вус та й посміхається.
– А хто б їх рахував? То ж не гроші. Якби стара жила, то
може б і рахувала, а так…
Якось на діда Максима наслали одного газетяра: мовляв,
як не маєш про що писати, то напиши про старого. Добрий чоловік,
трудящий, дівчинку-сироту пригрів. Он яка дівка викохалась на
дідових харчах.
І журналіст прийшов. Молоденький, несміливий, чи
закінчив вже те своє журналістське навчання, а може ще й ні.
Стоїть перед дідом Максимом, течка з паперами під рукою,
треться, мнеться, ніяк розмову почати не може. Дід Максим
вирішив вирятувати хлопчину з такої скрути.
– Найперше скажи мені, сину, яке ім’я дали тобі батьки
при хрещенні? Чи може ти турок або татарин, що й не хрестився?
– Не турок я і не татарин, а нарекли мене батьки при
хрещенні Максимом.
– О, тезко! Тепер рідко зустрінеш таке ім’я. Особливо
серед молодих. Ну, сідай, Максиме. Пригощайся яблуками.
Антонівка! Найкращі на світі яблука. А пахнуть як! Бери, бери. Не
стидайся. Знаєш, хлопче, всі мої роки пропахли антонівкою.
Спершу то були яблука з батьківського садка, а тепер вже з мого. А
тебе як, батьки до мене прислали чи сам прийшов?
– Та… Сам прийшов.
– У справі чи просто так, захотілося діда старого
послухати?
– Та… Вже й не знаю, як вам сказати.
– А ти кажи так, як є. Може скриню треба зробити чи
щось з меблів? Або двері чи вікна? Бо мене як майстра всі
довколишні села знають. Я вже старий, та ще потрохи дещо роблю.
– Та я, діду, хочу про вас в газету статтю написати.
– В газету? Статтю? Про мене? Ото вже ти, хлопче, теє…
Я й сам газети читаю. Багато там пишуть всякого. Але, щоб про
мене? Це тобі, Максиме, хтось немудрий нараяв. Я ж не герой
труда, не звершив ніякого подвига. Що про мене писати? От, коли
хочеш, можемо з тобою просто так поговорити. Може щось тебе
цікавить, то я розкажу. Але щоб в газету? Ні, і не думай такого.
Настуню, – покликав старий. Настуня увійшла, а побачивши
незнайомого хлопця, зашарілася.
– Настуню, накрий-но, голубонько, нам стіл. Під вишнею
найкрий. Що там у тебе сьогодні на обід?
Опустила очі.
– Борщ і локшини.
– Прекрасно. Ще розкриши огірок і постав пляшку.
– Дякую, я не п’ю.
– Не п’єш? Бути такого не може. Хіба слабий?
– Та ні, але…
– Запам’ятай, кожна людина мусить час від часу трошки
випити. Думаєш, то дурень видумав? Ні, хлопче, не дурень. Це для
того, щоб ти знав, аби ніякий хробак всередині не заводився. Це не
шкодить. А ті, що розум пропивають – ні, тих я не поважаю. То
дурні, і то вже навіки. А головне – їх вже від того не вирятуєш,
якщо вони самі не зрозуміють, що то погибель.
Сіли в садку під вишнею. Хлопець, було видно по
всьому, трохи освоївся. Обідаючи, розговорився.
– Скажіть, Максиме Терентійовичу, а скільки вам років?
– Для газети не сказав би, а для тебе скажу. Народився я
на Панталеімона, це у нас 9 серпня. Сам не знаю, чому мене батьки
Пантелеймоном не назвали. І добре, що не назвали. Максим – гарне
ім’я. Сього року мені минуло 99 літ. Як дасть Бог ще рік прожити,
то виповниться мені сто. Отак, хлопче. Нікому про свій вік не кажу.
І навіть моя Настунька не знає, скільки мені років. А навіщо? Хіба я
парубок? Почнуться охи та ахи. «А як це вам, діду, вдалося?»
– А я, власне, саме хотів про те запитати.
– От бачиш. І ти. А ніби ж розумний хлопець.
– Ні, справді, це ж цікаво. Як вам, Максиме
Терентійовичу, вдалося дожити до таких літ, а головне – при
здоров’ї?
– Якщо у нас з тобою вже зайшла така мова, скажу й про
те. Сповідую, хлопче, окрім Божих заповідей, ще й свої. Вірю у
Бога. Чи добре тобі, чи зле, завжди вір у Бога. А ще – ні дня не
байдикуй у неробстві. Роби тільки добро і нікому ніколи не чини
зла. Ото і все. Як бачиш, все дуже просто. Маю я гріх перед Богом.
Може й не один, та цей найголовніший: не прощаю зло своїм
ворогам. Ще якби те зло, що причинили мені, простив би, а те, що
всьому люду причинено, простити не можу.
– Скажіть… А Настунька – це та дівчина-сирота, що ви
пригріли?
– Тсс! – приклав дід Максим палець до уст. – Про це
говорити не слід. То моя онука – і квит. Навіщо ворушити минуле?
До пізнього вечора засидівся юний журналіст у діда
Максима. На прощання пообіцяв дідові, що нічого в газету писати
не буде. А чи дотримав свого слова, того не знаю. Либонь, що ні.
Вже надто цікавий матеріал був. На дорогу дід набрав хлопцеві
яблук.
– На от, занеси своїй матері. Ви, молоді, в тому не знаєте
толку. А мати оцінить. Має оцінити, бо це – антонівка.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four + 20 =