Щоб став добрішим світ

ПРОВИНА

Василинина хата стояла собі у вишнику на краю села. То
була стара невеличка хата, ще дідівська, і серед сучасних
добротних селянських хат виглядала, як наймичка: бідна, але
весела і усміхнена. Вона посміхалася доглянутими квітниками, в
яких завжди щось цвіло, білими стінами і ясними вікнами. На чисто
виметене подвір’я хотілося зайти, щоб зблизька подивитися на
квітники і на ту чепурну усміхнену хату. То Василинина донька
Маруся, то все вона, то все її руки вічно щось чепурили, вимітали,
білили, мили.
– Ну й доньку маєте, Василино. Нівроку. Ото вже дитина.
Як сонечко. Завжди привітна та усміхнена. Така й ваша хата, –
казали сусіди.
– Спасибі на доброму слові. Встаю і лягаю – Богу дякую і
молюся за неї. Аби ще їй добру долю Бог послав. Бо знаєте, як воно
буває…
– Такій добрій дитині і долі доброї Бог не пошкодує.
– Це єдине, про що Бога прошу. Бо багатство – воно що?
Як дим, розвіється. А добра пара все разом переживе.
А ось і Маруся. Невеличка, зграбненька, як пташечка,
вона випурхнула з хати та й спинилася на порозі. Може, почула, що
про неї мовиться, та зупинилася, зашарівшись.
– Марусю, біжи-но, доню, збери яйця. Кури вже либонь
понеслися. А то коти покрадуть. Вони до такого спритні.
– Добре, мамо, йду.
– А потім підеш на город та й вибереш огірків. Дядько
Степан обіцяли на обід прийти, то щоб було що розкришити.
– Добре, мамо.
Отак вона завжди: ні слова наперекір матері, ні погляду
кривого. То хіба ж не втіха? Мала довге густе волосся. Заплітала
його у дві коси та й обвивала ними голову, щоб ті коси не
заваджали в роботі.

Оту дівчину і побачив якось Павло. Побачив і
здивувався: чому він її досі не помічав? Павло й сам був хлопець
не з гірших. Не одна дівчина за ним сохла та ночей не спала.
Високий, ставний, великі карі очі, чорний чуб і чорний вус, – все це
було таке принадне, що могло звести з розуму будь-яку дівчину чи
молодицю. Павло, очевидячки, те знав, а тому вів себе спогорда –
не на кожну дівчину й задивлявся. Можна було подумати, що він
старший від своїх років. Тільки не було ще в ньому отієї чоловічої
кремезності, яка до хлопців приходить з роками.
Побачив Марусю – та й аж зупинився. Глянув раз, і
вдруге, а потім і заговорив. А може зачепило парубка те, що
дівчина на нього не звертала ніякої уваги. Хіба таке може бути?
Підійшов ближче – аж тепер звела на нього очі.
– Щось я тебе, дівчино, ніколи й не бачив. Наче й не знаю
тебе. Чи ти тутешня?
– Так, тутешня. Чому там не бачив? Добре ти мене знаєш.
Просто забув чи не впізнав. Корови разом пасли. Я – Маруся
Василинина, що на краю села. Згадав?
– Тепер згадав. Просто ти дуже змінилася. Виросла,
погарнішала. Дівкою стала. Ти що, до клубу не ходиш?
– Не ходжу. Чого я там не бачила?
– Мене.
– А-а! От вже й побачила.
– Ти ще не засватана?
– Ні. Рано мені ще.
– Рано – не буде пізно. Восени, як гарбузи поспіють,
прийду тебе сватати. То чи подасиш рушники, а чи гарбуза?
Дівчина засміялася.
– А то я ще побачу. До осені ще далеко. А може ще й
гарбузи не вродять.
Отак собі стояли і розмовляли. І обом було любо та
весело. Отоді й постановив собі Павло, що ця дівчина мусить бути
його. Мусить. Щось нестримно тягнуло його до неї. Так тягнуло,
що хлопець втрачав здоровий глузд. Ні, про женячку він і не думав,
і про сватання сказав просто так, для жарту. Хіба вже, як тільки з
дівчиною постояв, то й женитися? Маруся гарна, то правда. Але ж
бідна. Що там за нею мати дасть? Перину, подушки, скриню з
всяким манаттям. Ну хіба ще корову. І все. Ні, Павлові того мало.
Його наречена має бути добре «упакована». Такий світ настав.
Треба про те зарання думати, щоб не чекати, доки вони з жінкою
зароблять та надбають. Так і жити не буде коли. Йому треба
багатство вже, відразу, доки він ще молодий та дужий, доки його
ще хвороби не обсіли та старість не підкралася. Так думав Павло
вже віддавна і придивлявся до сільських дівок, прикидаючи, котра з
них багатша. Про багату наречену думав, а до Марусі його тягнуло,
як магнітом.
«Невже я її люблю? – думав хлопець. – Ет, дурниці! Яка
там любов! Просто дурна кров у голову б’є. А може й люблю. Бо
чому я не можу вечора дочекатися, щоб скорше до неї, в її садок, до
її губ, до густих кіс, до гнучкого стану?.. А може й люблю… А що,
коли… Коли плюнути на всі ті марення про багатство та й
посватати Марусю? Ото всі здивувалися б. А особливо Анжела, ота
одиначка у багатих батьків. Бачив я, бачив, добре спостеріг, як вона
кидає на мене своїм чорним хижим оком. Ой, неспроста кидає. Я
вже той дівочий норов знаю. Що ж, Анжела – це саме те, що мені
треба. Але я ще почекаю. Треба, щоб дівка добре влипла, а тоді
вже…А Маруся? Ой, я, либонь, і сам влип. По самі вуха. Але ні,
Маруся – для душі. Але ж я без неї не можу. Так Маруся чи
Анжела? Не знаю… От якби можна їх обох поєднати. Щоб Маруся
так і зосталася для душі. Він би її все життя любив. А Анжела… Ні,
так не можна. Так Маруся не захоче.
Це дівчина горда. Як тільки почує про Анжелу,
образиться та й відкинеться. Хоч любить мене, ой, як любить. Це
добре, що Маруся до клубу не ходить. Так і про Анжелу відразу не
дізнається. Але колись-таки дізнається. І тоді… Тоді…»
І Павло занурив п’ятірню у свій розкішний чуб, бо не міг
собі уявити, як це він зостанеться без Марусі. А без Анжели? А без
Анжели Павло міг би прожити хоч і все своє життя. От тільки її
багатство.
Отак розмірковуючи, Павло тимчасом вже підходив до
Марусиного садочка. Ще здалека почув голос дівчини. Вона
співала. Її пісня, чиста і висока, відлунювала десь аж у вербах над
річкою. І від того дівочого голосу ставало якось щемко на серці. А
ще охоплювала те серце якась тривога. У тієї тривоги було ім’я –
Анжела.
Ой, рости, хмелю,
Ой, рости, хмелю,
Тоненький, низенький.
Бо буде їхав,
Бо буде їхав
Хлопець молоденький.
А я того молодого,
А я того молодого
Змалку полюбила.
По його слідочку,
По його слідочку
Перстенем котила.
Павло постояв, дослухав пісню, ще трохи постояв, а тоді
вже пішов на Марусин поклик, озиваючись на нього всім своїм
серцем, всім єством, забуваючи про все на світі, забувши навіть і
свою мрію про Анжелине багатство. Нічого більше не було на світі,
тільки Маруся, тільки її голос, її слова, її стан, її солодкі губи.
Стояли, обнявшись, і було їм так любо удвох, що,
здавалося, ніхто і ніщо не зможе їх розлучити. Та підкрадалося
лихо. Маруся у своїй любові не чула того лиха, а Павло чув, та не
хотів про нього думати.
«Потім, потім, колись, – проганяв ті думки парубок. –
Тільки не зараз. Ще хоч день, хоч мить тих солодких любощів. Бо
як же без них?»
Павло й уявити собі не міг, що колись він зостанеться без
Марусі. А зостанеться – він те знав. Це тільки Маруся того не
знала. Була щаслива, вірила своєму Павлусеві, а що вже любила
його – то такої любові і на світі не було.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 − 15 =