Щоб став добрішим світ

Все було б добре, якби не… Про Настуню почули люди,
що були при владі. Почули і прийшли.
– Ви – Максим Відірвихвіст? Ну і прізвище у вас, скажу я
вам!
– Прізвище – як прізвище. Нічого особливого. Козацьке.
– Ну добре. Це не наша справа. А от кажуть, що у вас
живе чужа дитина – оце вже наша справа.
– Вона сирота. Яке чиє до того діло? Мусить же вона десь
жити. Коли тинялася по під чужі плоти, тоді ніхто її не бачив. А
тепер побачили.
– Для того є дитячі будинки.
– Настуньку в дєтдом? Та нізащо в світі. То моя онука.
– Яка може бути онука, якщо у вас ніколи не було дітей?
Ви, дідуля, не вводьте власть в заблуждение. Нема чого нас дурити.
– Твій батько дурив і тебе навчив. А я нікого не дурив
зроду-віку. Онука і є. Рідними можна бути не тільки по крові, а й по
совісті.
– Закону такого нема.
– Бо закони придумували такі, як ти.
– Ти, дідуля, проти радянських законів?
– От що, власть, ніякий я тобі не дідуля. Якби я мав
такого внука, як ти, я б його в цебрі з водою втопив. Не кажу: як
сліпе кошеня чи цуценя, бо такого паскудства не робив ніколи. А от
тебе втопив би.
– Погрожуєш, дєд?
– Ні, не погрожую. Я ж сказав: якби ти був моїм онуком.
Але ти – собачий син, то й онук, певно, також собачий. Хоч і не
знаю, чим ті бідні собаки людям так завинили, що на них така
напасть.
З дідом сперечався круглий черевань, а його помічник,
худий і куций, мовчав, не зронив жодного слова.
– Ти, старий, не дуже. Власть обіжати… Знаєш, за таке
можна і…
– Ану, власть, гибай звідси. І то жвавенько. Бо я, хоч і
старий, та ще з такими трухлявими молодиками впораюся.
– Я піду, дєд, але це тобі так не минеться. Я прийду з
міліцією. А ребйонка в дєтдом заберем, щоб ти його не портив
своїм бандерівським воспітанієм.
– Іди, іди. Я теж ходити в мію. Як треба, то й до Кремля
дійду.
– А там з тобою ніхто й говорити не буде. Ти думаєш,
твій хохлацький язик скрізь розуміють?
– Ах, ти, перевертню! Гибай звідси! Кому сказав?
Перелякана Настуня забилася в самий куточок і широко
розплющеними очима дивилася то на діда Максима, то на тих, що
прийшли. Вона потім довго ще не могла оговтатися, так і сиділа у
своєму кутику, не сміючи вийти.
– Настуню, – покликав її дід Максим. – Виходь, дитинко.
Не бійся, вони тебе в мене не заберуть.
– А хто вони, діду?
– Це не добрі люди, Настуню. Але ти не бійся. Твій дід
ще козак ого-го! Його не так легко подолати. Я тебе нікому не
віддам.
І дід пригорнув дівчинку своїми старечими, але ще
дужими руками, що все ж тремтіли від надлишку переживань.
– Я, дідусю, так злякалася. І Жасмина злякалася. Ми
подумали, що це злий чаклун прийшов з тієї казки.
– Ні, дитино, це не чаклун, це… Таке собі казна-що. Він
не зможе заподіяти нам лиха. Я вже постараюся, щоб не заподіяв.
Живи, моя дитино, спокійно і нічого не бійся.

Максим і не думав, що це буде так складно – добитися
права пригріти дівчинку-сироту, дати їй прихисток, щоб вона була
сита і зодягнена, щоб не поневірялася попід чужі плоти. Максим
думав, що це так собі просто, бо це ж так по-людськи. Радянські
закони, що мали захищати і його, і малу Настуньку, ловили
Максима за поли і, як дикі звірі, погрожували йому. Вони
грозилися розлучити його з тією маленькою істотою, з тією
маленькою зірочкою, що сяйнула йому наприкінці його самотніх
днів.
Другого дня Максим зібрався та й поїхав у район. Тут з
ним розмовляли терпляче. Пояснювали, переконували.
– Діду, ну самі подумайте. Ви вже старий.
– Сам знаю, що старий.
– Скільки там того віку вам вже жити зосталося.
– А того ніхто не знає, скільки кому зосталося: ні ви, хоч
ви й начальник, ні я. Тільки Бог те знає.
– Та, діду, Бога нема. Все це вигадки для таких
неписьменних, як ви.
– Бога нема для тих, кому клепки бракує.
– Но-но, не ображайте. Я ж таки тут при владі.
– Та то я не іменно на ваш конт, а про тих, хто, як той
Юда, і Христа готовий продати, а заодно і матір свою, аби комусь
прислужитися та запобігти чиєїсь ласки.
– Ну от що, Максиме Терентійовичу, моя вам порада:
менше говоріть. Бо я що? Я нічого. Вас знаю віддавна. А дехто
може неправильно вас зрозуміти. Не спокушайте долю. Знаєте, як в
народі кажуть: хто мовчить, той двох навчить. Або ще: мовчи,
язичку, будеш їсти паляничку.
– А по-моєму, наїлися вже ми тих обіцяних паляничок. І
як нас тільки не розперло? І намовчалися досить. Так і оніміти
можна. Пора б вже й голос свій подати, а то дехто може собі
подумати, що ми зроду-віку німі. Та ще й дурні до того. Як там у
Шевченка?
«Німі на панщину ідуть,
І діточок своїх ведуть».
– О, діду, то ви й Шевченка знаєте?
– Я, чоловіче, багато чого знаю. Знаю й таке, що вам і не
снилося. Та що з того? Бачу, що тут правди нема і нічим ви мені не
допоможете.
Та й пішов з кабінету.
Наступного дня, доручивши Настуню, кота Мурка і всю
господарку сусідці, поїхав Максим до Тернополя. Може б і не їхав,
бо вже зрозумів, що лобом ту стіну не розвалиш – мур міцний, а
лоб не дуже. Та пам’ятав Максим, що є в Тернополі його хрещеник
– чоловік добрий, людей простих не цурається, хоча й при владі.
Довго ходив, блукав по місту, бо питати в людей зайвий раз не
любив, а таки знайшов Василя Околота. Старого довго
розпитували, хто він і що, але таки впустили. І відразу до нього
вийшов Василь, хрещеник його, котрого Максим, колись на руках
носив. Василь розцвів у посмішці, кинувся обнімати і цілувати
старого.
– Максиме Терентійовичу! Дорогий! Чому ж ви не
сказали? Я б машину за вами вислав.
– Та чого там. Я не звик машинами їздити. А от що
охороною себе оточив, то зле, то дуже зле.
– Чому зле, Максиме Терентійовичу. Такі часи, що…
– Значить, боїшся. А якщо боїшся, то совість нечиста,
щось шкребе.
Василь зашарівся. Він навіть трохи побоювався того
старого. І любив його, і побоювався.
– Та то так, для годиться. Знаєте, влада. Я зараз немалу
посаду посідаю.
– То може й добре, – задумливо промовив дід Максим,
хоч сам не мав такої певності, що це добре.
– Прийшов я, Василю, до тебе у потребі.
– Я радий допомогти, якщо це в моїх силах.
– Справа нібито звичайна, та чомусь я не можу з тим дати
собі раду. Діло нібито людське та Боже, а от… Прихистив я одну
сирітку. Прибилося до мене дівчатко, то я й прийняв. Хотів взяти за
свою. Та ж ніби нічого поганого не зробив. Та тут на мене посіпаки
наскочили. Незаконно, кажуть, в дєтдом треба дитину. А ми вже з
Настунею зжилися, зріднилися. Куди ж її в дєтдом?
Василь зітхнув.
– Що я вам скажу?.. Є такий закон.
– І що? Ніяк не можна його обійти?
– Може й можна, але треба добре помізкувати.
– Помізкуй, Васильку, Христом-Богом молю.
– Та я помізкую. Але спершу подумайте, Максиме
Терентійовичу: чи вам треба такого клопоту? Ви вже чоловік в
літах, вам спокій потрібний, а тут… З дитиною треба морочитися.
Треба буде до школи її давати, одягати, дивитися за нею. Воно вам
треба?
– Треба, Васильку, дуже треба. Потім! От всі чомусь
вважають, що старому потрібний спокій, нібито вони знають краще
за мене, що мені потрібно. Спокій, голубе, потрібний тільки
покійнику. Та й то не знаю. А живому треба жити, про когось
піклуватися, думати про когось, зрештою, любити когось. Бо
навіщо тоді жити?
– Добре. Переконали. Спробую владнати.
– Ні, Васильку, не пробуй владнати, а таки владнай, якщо
можеш, мою справу. Дуже тебе прошу. Бо щоб так не вийшло, що я
за двері – а ти й думати забув за мою Настуню.
– Та ні вже, не забуду, Максиме Терентійовичу. Звідки
вона, кажете? З Михнівки? Добре. Є у мене там один корифан. Він
мені зробить. Він мені видасть таку довідку, що та ваша Настуня –
дочка вашої далекої родички. От і все. Ніхто того перевіряти не
буде, бо це справа не такої вже державної ваги. Так що не
хвилюйтеся. Ніхто вашу Настуню від вас не забере.
– От спасибі. Нехай тобі Бог пошле всяких гараздів.
– Е, Максиме Терентійовичу, як сам не подбаєш, то
нічого тобі Бог не пошле.
– І ти туди ж! Як вся твоя влада.
– А як же інакше?
– А я ж тебе, халамиднику, в церкві хрестив. Хрещеним
батьком тобі доводжуся. Тепер гріх за тебе не спокутний буду
мати.
– Що в церкві хрестили, того я не пам’ятаю. Це без мене
вирішувалося. Мої батьки вирішували.
– Моя тобі рада, Васильку. Я розумію, що часи тепер не
ті, що ви, молоді, мислите тепер
по-іншому. Але прошу тебе, віриш ти в Бога чи не
віриш, а проти Бога нічого не кажи. Обминай ті слова. Бо то гріх
великий. А за гріх неодмінно приходить кара. Не треба. Якби ж ти
сам був, а то ж дітей маєш. Думай про них. До слова, вони в тебе
хрещені?
Василь знітився, глянув на двері.
– Та… Я не хрестив, а мати. Як ще була жива, то й
охрестила.
– Слава Богу. О, твоя мати мудра жінка була, царство їй
небесне. Не забувай її, сину. Ну, я вже піду. Вибачай, що завдав
тобі клопоту, але не забудь вже за мою просьбу.
Та й пішов дід Максим. Ніхто його не затримував, не
пригощав, не запропонував йому склянку чаю, не просив зостатися.
Якийсь гіркий присмак залишився від тієї зустрічі.
«Нічого, Василько зробить, – думав дід Максим. – Він
уважить, не забуде. Бо тоді… Бо тоді…»
Та й не додумав. Бо не хотів додумувати.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 + 3 =