Щоб став добрішим світ

А потім була велика радість у Гуслихи: син з армії
повернувся. Змужнілий і зовсім дорослий. Тішилася ним, наче він
щойно тільки у неї народився. Тішилася і боялася тієї синової
дорослості, що проявлялася у всьому. Палив, не соромлячись
матері, а на вечір, випрасуваний і причепурений, вибирався до
студентського гуртожитку, що був тут-таки неподалік, допізна
гримів музикою і цвів дівчатами. Було їх тут достатньо, яких
хочеш, на усі смаки й уподобання. Зітхала Гуслиха. Відчувала, що
її син недовго вже буде парубкувати. Впіймає його якась дівчина,
неодмінно впіймає. Тоді…
– Тоді все буде так, як і має бути, – розраджувала себе
Гуслиха. – Не буде ж він і справді все життя біля мене сидіти.
Такий закон. Тішитися треба.
Але чомусь не тішилася. Чомусь було їй сумно і
самотньо. Один син…
– Я просто егоїстка, – картала себе. – Це нікуди не
годиться. Мушу те в собі викоренити. Мушу невістку прийняти, як
свою дитину. Аби там що. Аби навіть довелося переступити через
себе.
І сталося. Ганна була надзвичайно гарна. Параска і не
думала, що такі дівчата бувають у житті. Вона думала, що таких
тільки малюють на картинах. Світилася своєю красою, як далека
зоря, ваблячи і відлякуючи водночас. А надто її очі, великі, карі,
грішні і невинні, таємничі і відверті. Ні, повз таку жінку її син не
міг пройти, ніяк не міг, хіба був би не парубком, не чоловіком.
Параска і сама осудила б його, якби він байдуже пройшов повз таку
жінку.
А він і не пройшов. Бо запала вона йому в душу, як
зернина, що впала у благодатний грунт, і проросла в ньому. Якось
зупинився Данило навпроти неї, глянув у її глибокі очі, що
чарували і туманили розум, і сказав:
– Ганно, будь мені за жінку. Тільки не відмовляйся, бо
жити без тебе я вже не зможу.
А вона й не відмовлялася. Тільки сказала:
– А ти знаєш, що у мене є дитина? Хлопчик…
– Знаю. І прийму твого сина, як рідного. Він буде і моїм
сином.
І прийняв. І Параска прийняла. Спершу відплакала, а
потім прийняла. Хлопчик був років п’яти. А скільки йому було
насправді, Гуслиха не питала. А що питати? Тепер це вже її онук.
Дасть Бог, ще будуть діти. Тепер ті очі-зорі сяятимуть в її хаті. То
як би не було дітей? Мусили б бути. Чи не тому поспішили з
весіллям? То й добре, що поспішили. А чого тягнути? Нехай
живуть, якщо вже так вирішили. І добре, що її Данило оженився.
Це краще, ніж мав би тинятися десь по гуртожитках,
розволочуватися, що потім ні для сім’ї, ні для дому. А так… Тільки
не подобалося Парасці, що на весіллі молода була у вельоні. Який
вельон, коли дитина бігає? І не байстря якесь, а шлюбна дитина.
Ганна була вже замужем, потім розлучилася, бо чоловік був пияк і
бив її немилосердно. Але що їй, Парасці? Це вже, як собі вирішили.
Вельон – то й вельон. Просто перед людьми ніяково. А втім… Це
вже не її справа. Правда й те, що вельон давно вже перестав бути
символом дівочої чистоти, а дівчата, що стають під вінець, часто-
густо давно вже не дівчата, але тут… Дитина ж таки. Але що вже?
Як захотіли, так зробили. Параска тут не владна.

А тепер живе Гуслиха при синові та при невістці. Якось
відразу постаріла, змаліла, перестала чепуритися, закинула себе
зовсім. У себе в хаті, а наче й не вдома. А найгірше те, що її син
відкинувся якось від неї, наче й сином її перестав бути. Нема тепер
поміж ними тих довгих розмов, що були колись. Нема… Молоді
обоє собі радяться, розмовляють. А вона сама… Бувало й так, що за
цілий вечір до неї й слова ніхто не промовить, наче й нема її на
світі. Сумно так. І за вишивання син давно не береться. Наче
соромиться. А чого соромитися? От якби взявся він за своє
вишивання, то може б і за неї згадав. А так… Сусіди питають:
– Ну як, Параско? Чи годить вам ваша невістка?
– Еге… Годить… Хоч би я їй вгодила. А то не знаєш, як
стати, де сісти.
– Овва! – озвалася молодиця з візочком. – В своїй хаті я
ще комусь терпіла б!
– Мушу. А куди дінуся? Думка була: поїхати кудись на
заробітки. Та яка вже з мене заробітниця? Здоров’я вже не те, що
було колись, сила не та. Була, кажуть, сила, як мати носила.
Отоді і з’явилася в Гуслихи Аліса. Це була димчасто-
попеляста кішечка, лагідна і цікава. Іде Параска умудрялася
роздобувати таких оригінальних котів, того не знав ніхто.
Двір наш прийняв це створіння по-різному: хто стримано,
хто люб’язно, діти, радісно:
– О, киця! Аліса! Аліса!
Дехто з посмішкою:
– У Параски нова забавка. О, Господи! Якась дивна жінка.
– Нічого, незабаром онуків бавитиме. Молоді їй швидко
підкинуть, не забаряться.
– Не має вона вже здоров’я до внуків. Ви подивіться, які в
неї кола попід очі. Вона кріпиться, але видно, що цю жінку хвороби
добряче-таки обсіли.
На якийсь час Параска наче трохи ожила. Ходила зі
своєю Алісою на заздрість усій дітлашні з нашого двору. Дуже їм
сподобалася Аліса. Федора вони трохи наче боялися, такий він був
мудрий та недоступний. А Аліса – сама ласка. Так і хотілося її
погладити.
І Параска дозволяла. Декому. Втіхи було з тієї Аліси.
Особливо Парасці.
Та недовго тішилася. Незлюбила Ганна Алісу. Та так
незлюбила, що тій маленькій істоті спасу не було. Не знала, бідна,
куди їй подітися від тієї владної жінки. Ганна тільки гляне, як Аліса
вже шукає, куди їй заховатися так, щоб і хвостик її не виглядав.
– Ще мені тут тільки кицьки бракувало! Буде мені тут
скрізь лазити! – сердилася молодиця. А ті, хто чув її слова,
примирливо казали:
– Та нехай собі. Бачиш, як свекруха її любить.
– То нехай собі любить. А я терпіти не можу котів. Ця
кицька приречена. Я їй що-небудь зроблю. Вона тут жити не буде.
І таки зробила. Принаймні так думала Гуслиха. Бо Аліса
раптом захворіла. Дуже тяжко захворіла. Виглядало так, що їй
давано якусь отруту. Параска плакала і скаржилася у дворі:
– Вона її давно хотіла отруїти. Вона їй щось таке дала.
Добре, що я вчасно підіспіла, а то б моєї Аліски вже б не було.
– А може вам, Параско, так здається? Не може бути, щоб
така гарна жінка була така недобра. За що б вона мала труїти вашу
Аліску?
– А просто так. Щоб зробити мені на зло. О, вона може.
Ви ще її не знаєте. Це вона тільки зверху на ангела скидається. А в
середині вона справжня чортиця.
– Не перебільшуйте, Параско. Ваша кицька просто
захворіла. А може й підібрала щось зі смітника. Коти таке можуть.
– Зі смітника? Моя Аліска? Що ви таке кажете! Та я її з
рук годую. Ви собі не уявляєте, яке це чистоплотне створіння. А
Ганна… Вона б і мене отруїла, якби могла. Аби позбутися. Просто
вона боїться.
– Дурне кажете, Параско. Зовсім дурне. Де ж таки казати
на невістку такі дурниці!
Замовкла Параска. Похнюпилася і, погладжуючи свою
Алісу, сумно пішла додому.
Тільки бездомний Рудий пес дивився їй услід і тоскно і
тривожно тихо скавчав, наче знав набагато більше від тих людей,
що були чомусь налаштовані проти Гуслихи і проти Аліски, хоч в
душі десь розуміли, що вона таки має рацію і що її красуня-
невістка недобра, хоч, коли їй треба, вміє вдавати з себе таку собі
лагідну, м’якеньку, пухнасту кішечку, навіть пазурчики заховає,
якщо треба. Зате, коли вже випустить ті пазурчики, тоді бережися,
не вирвешся.
А потім Аліса зникла. Не було її ніде. Вже де тільки не
шукала за нею Гуслиха. І дітей залучала до тих пошуків.
– Хто знайде мою Аліску, то будуть і цукерки, і гроші, –
заохочувала Параска. Бо сама вже з ніг збилася, шукаючи свою
вихованку.
– А жуйки купите? – обізвалося котресь.
– І жуйки куплю. Знайдіть лишень її.
– А я Аліску і так буду шукати. І без грошей, і без
цукерок, і без жуйки, – сказало худорляве замурзане хлоп’я. – Я
люблю Аліску. І мені за неї нічого не треба. Аби вона тільки
знайшлася. Гуслиха розчулено погладила хлопчика по голівці, а в її
очах блиснули сльози.
Увечері не витримала і запитала у невістки:
– Ганно, куди ти поділа мою Аліску? Я знаю, це твоїх рук
справа. Скажи мені, куди ти її поділа?
– Дивися, Даниле. Чого вона до мене чіпляється?
Навіжена якась! Потрібна мені її Аліска!
– Не треба, Ганно, – примирливо сказав Данило. – Бачиш,
вона вже зовсім хвора. Певно ж і розум їй каламутиться.
– Сину, – зойкнула Параска і зайшлася сльозами.
Молоді вийшли з її кімнати і зачинили за собою двері.
Більше розмов про Аліску ніхто ніколи не чув. По якімсь
часі я сама запитала у Гуслихи:
– Скажіть… А свою Алісу ви так і не знайшли?
– Знайшла, – якось аж наче байдуже відповіла жінка.
– І де ж вона?
– В підвалі в гуртожитку.
– А чому ви її не забрали з того підвалу?
– А навіщо? У мене їй життя не буде. Я знаю що вона є, – і
добре, цього достатньо. Потримала я її на руках та й пустила –
нехай іде.
– І ви впевнені, що це Аліса?
– Впевнена. Тільки вона так вміла покласти свою головку
мені під лікоть.
Їй було важко говорити, і я замовкла. Навіщо травмувати
жінку? Для когось це були дрібниці, про котрі і говорити не
вартувало, а для цієї жінки це був великий жаль. Це не кожен міг
зрозуміти. А я розуміла.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 − fifteen =