Щоб став добрішим світ

МАРІЇНІ ПІСНІ
(Елегія про кохання)

Ні, це не вигадка. Я просто хотіла, щоб так було. Я
завжди буду поетесою, навіть у прозі.

Весна цього року була рання і дружна. Якось так швидко
зійшов сніг, що й не зогляділися коли. Земля парувала, чекаючи
людських рук. Але люди не квапилися робити щось на городах –
старші пригамовували.
– Ще всього може бути, – казали. – Ще і сніг може бути, і
мороз може вдарити. Та й земля ще не прогрілася. Насіння любить
у теплу землю лягати, тоді й проросте.
Марії здалося, що й соловейки цієї весни скорше
заспівали. Невже таки скорше? Хіба ж таке буває? Сама собі
дивувалася та й виходила в садок слухати тих соловейків, коли
темніло, бо ж соромно якось, щоб хтось побачив: Марія ж не дівка.
Стане собі під яблунею та й слухає. А потім стежечкою, тихенько
до річки пройде, а там і сама заспіває, як оті соловейки. Спершу
тихенько, а потім все голосніше та й голосніше, забуваючи про те,
скільки їй літ. Пісня росла, розкрилювалася, озивалася в березі
луною, аж соловейки замовкали здивовано – либонь, дослухалися, –
а потім знову озивалися з подвоєною силою.
– От когось пісня любить, – сказала стара Василина до
своєї онуки Тетяни. Вони обидві сиділи собі на лавчині біля хати і
теж слухали і соловейків, і жіночу пісню, що тужила за своїм
коханням.
– Це либонь Марія веснує.
– Бабо, – доторкнулася до руки Тетяна, – а чому ви так
сказали: «когось пісня любить»? Хіба ж не людина любить пісню, а
пісня людину?
– Буває по-всякому, – тихо промовила стара. – Це коли як.
Коли людина любить пісню – це одне. А коли пісня любить
людину, – це зовсім інше. Тоді пісня оживає і вихлюпується з
самого серця. От як зараз… Славно Марія співає. От розливається.
Ото голос. Тепер таких нема.
– Марія? Яка Марія?
– Ладимова.
– Ладимова? Так вона ж стара.
– Сама ти стара. Їй сорок з лишком. Хіба ж це старість?
Слухай лишень.
Ой, рада б я виходити
І з тобою говорити.
Ой, лежить нелюб
На правій рученьці
Та боюся розбудити.
– От співає. А серце тужить, у пісню переливається.
– Чого ж воно тужить, те її серце?
Дівчині важко було зрозуміти, чого мало б тужити серце
у такої, як їй здавалося, вже старшої жінки. Бо, що б там баба
Василина не казали, а сорок років таки ж не вісімнадцять. От у неї,
у Тетяни, скажімо, хлопця до армії забрали – це і справді смуток.
Тому вона й до клубу не йде – його чекає. Воно, звісно, недовго й
чекати. Він прийде і тоді… Тетяна аж почервоніла, думаючи, що
буде тоді. А так, щоб чекати все своє життя, як ото в колишніх
піснях співається… Ні, Тетяна б так не змогла. А може це тільки так
співається? Може й нема на світі такого кохання, щоб на все
життя?
А пісня стелилася по долині і піднімалася до нічного
неба.
Не давайте, мамо,
Мене за нелюба,
Пожалійте віку
Мого молодого.
Коли не за милого,
Мого чорнобривого,
То не віддавайте
Мене ні за кого.
Не слухала мати
Дівочої мови,
Не зважила мати
На чорнії брови.
З нелюбом зв’язала,
Плакать не казала.
А дівоча сльоза –
При дорозі роса,
Порохом припала –
Навіки пропала.
– От співає! Аж зорі плачуть, – тихо зітхнула баба
Василина. – Про долю свою співає.
– Бабо, а хіба зорі вміють плакати?
– Звісно, що вміють. А ти ж як думала? Зорі також живі.
Вони все чують. І коли туга від самого серця у пісню виливається,
тоді вони плачуть, і їхні сльози-роси випадають на дерева, на трави
і квіти. А ти думаєш, звідки роса береться? Ото і є зоряні сльози.
– Сумні пісні. Тепер таких не співають.
– Бо тепер і не люблять по-справжньому.
– Вже ж так і не люблять! От ви, старі, все на молодих
кажете. І не люблять по-справжньому, і не так одягаються, і палять.
А що, коли це модно?
– А що таке та мода? Видумки та й годі. Колись одяг
берегли, від мами до доньки переходило все. І тішилися таким
спадком, і ніхто б не подумав сказати, що це не модно. Колись
люди бідніші були, зате щиріші. А тепер їздять на розкішних
машинах, сидять по ресторанах та кафе всяких, своїх доньок
одягають так, що сором. А той сором ще й немалих грошей коштує.
І всі плачуть, що їм погано живеться. Найбідніші не плачуть, а
тільки такі, як твій батько.
– О, вже й мого батька згадали. Говоріть вже краще про
любов. Хоч воно трохи й смішно, коли старі про любов говорять,
але це все-таки краще, ніж ото молодих картати, що вони не такі, як
ви, старі.
– Ми теж колись молодими були. І ти колись будеш
старою.
– Я? Старою? Та ніколи на світі!
І Тетяна засміялася голосно і лунко, аж її сміх у березі
відбився.
– Тсс! Тихо. Пісню сполохаєш, – зацитькала на онуку баба
Василина.
– А хіба пісня – це заєць, що її можна сполохати?
– Ет, нічого ти не розумієш. Іди вже краще спати. А я таки
ще послухаю.
Ой, як я можу
Тобі, козаче,
Всю щиру правду розказати?
До мене ходиш,
Мені говориш,
На серці іншу можеш мати.
Дівчина спати не пішла, а сиділа з бабою Василиною і
дослухалася до пісні. То тут, то там рипали двері. З хат виходили
люди, переважно жіноцтво, тихенько ставали та й слухали Маріїну
пісню, стиха перемовляючись. Їхні голоси лунали притишено, наче
всі вони боялися сполохати пісню.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four × two =