Щоб став добрішим світ

Минуло ще кілька літ. Щороку Марія веснувала собі, а
жіноцтво тихенько виходило її послухати. Інколи вона співала
таких пісень, що їх ніхто й не чув, навіть баба Василина, що була
на тому кутку найстаршою.
– Сама вона їх складає чи що? – дивувалися жінки.
– Може й складає. А що? Туга їх з серця виймає. Кожну
пісню хтось складає. Оця, либонь, і є… Її…
Ой, стелися, мій барвінку,
Буду поливати.
Буду тебе, мій миленький,
Весь вік виглядати.
Рада б тебе не любити –
Серце не забуде.
Пришли мені голубонька,
Хай мені загуде.
А я того голубонька
Напою водою
Та й розкажу, як сумую,
Милий, за тобою.
– Бабо Василино, – тихо озвалася котрась. – Чи ви чули
таку пісню?
– Ні, не чула. Вже й я знаю тих пісень – не одну та й не
дві, а такої щось не пам’ятаю.
– Невже сама складає?
– Може й складає.
– Невже ж таки людина сама може придумати пісню?
– Може. Чом не може? Всі пісні складають люди. А
звідки ж вони беруться? Хтось заспіває, інший перейме, ще когось
навчить. Хтось з туги пісню складе, хтось з радості, пісня живе,
розходиться, стає народною, бо її народ співає.
– Послухайте, що буду казати, – озвалася наймолодша з
гурту. – Чула я, що в селі хтось нібито бачив Северка.
– Северка? Отакої!
– Та то хтось видумав. Якби хто й побачив його, то хіба
впізнав би?
– Та де там! Стільки літ минуло.
– Та це хтось видумав. Як гарну казку.
– А я вам кажу, що таке може бути. Міг же чоловік на
схилі літ повернутися в своє село. А чому не міг би?
– А чому тоді він до Марії не зайшов?
– Видно, не може їй простити.
– Та хіба ж у тому її вина? Всі те знають, що мати її
силоміць за Ладима віддала, старого та осоружного.
– Мені мама розповідала, що Марія втопитися хотіла, та
люди відрятували.
– Так, було таке. В нашій Кривульці не втопишся – там
жабі по коліно, то вона в поле пішла, до Лук’янової криниці. Там
вода чиста та холодна. Петро Кварта за нею йшов, бачив, що з
дівчиною щось недобре коїться. Кажуть, впіймав за плечі. Бо вже б
нашої Марії на світі не було.
– Ой, страшно як! Аж мороз поза плечі! Я б ніколи на
таке не зважилася.
– І не треба на таке… Але, Катерино, уяви себе з старим,
огидним. Знаєш, як воно?..
– А я таки Северка виную. Взяв би дівчину – та й світ-
заочі! З нею! В парі! Щоб ніхто не розлучив. А він сам подався!
Можна сказати, втік. А дівчину залишив на поталу.
– Легко сказати – в парі! А хіба вона пішла б супроти
матері? Та й з хлопцем втекти невінчаною хіба ж легко? Що б люди
сказали?
– Хіба не можна було б десь потай обвінчатися? Ет,
Северко просто легкодухий.
Раптом всі завмерли. Десь з другого боку річки
Кривульки почувся дужий, розгонистий чоловічий голос.
Ой, у полі
Вітер віє,
А жито половіє.
А козак дівчину
Та й вірненько любить,
А зайнять не посміє.
– Северко, – зойкнула котрась з жінок. Маріїна пісня
хитнулася та й замовкла. А чоловічий голос, дужий, розкований,
плив та й плив над річкою, над селом, над світом, линув до неї
одної, єдиної, незайманої.
Ой, тим же він
Не займає,
А що сватати має,
Ой, тим же він
Та й не пригорнеться,
А що слави боїться.
Северко на мить замовк, а потім озвався вже не піснею, а
голосом:
– Маріє, зоре моя, озвися до мене. Я чув твою пісню. Я
йшов до неї. Я знаю, ти тут. Того вже не могло чути жіноцтво.
Пісня стихла, і всі потихеньку розходилися, схвильовані і
розтривожені Северковим голосом.
Марія озвалася піснею, тихою, тільки до нього озвалася,
єдиного, жаданого.
Ой, у полі верба,
Під вербою вода.
Ой, там дівчина
Рано воду брала,
Хороша, молода.
Цю пісню вони також колись співали удвох, і Северко
підхопив її, наче пташку випустив з клітки, і вона розправила крила
та й полинула, радісна і щаслива, що її нарешті звільнено.
Отак за піснею і дійшов до Марії, що стояла під вербою
при самій воді. Тепер вони співали, обнявшись, як колись. А коли
скінчилася пісня, Северко заговорив:
– Марієчко, болю мій! Місяць не викаже, зорі не почують.
Скажи мені, чи ти й досі моя?
– Твоя, – видихнула Марія, і вони злилися в одно, що вже
ніхто не міг би їх роз’єднати.
– Ти снилася мені в далеких світах. Ти кликала мене
своєю піснею. Я чув її крізь далину і йшов на неї. Та пісня привела
мене додому, до тебе.
– А ти не снився мені. Ти завжди був зі мною. Ми з тобою
і не розлучалися. Перед смертю мати у мене прощення просила, але
я не простила їй – не могла. Гріх за те матиму великий перед Богом,
знаю, бо Господь велів прощати, а я не могла.
– Нехай їй Бог простить, що розлучила нас з тобою.
Забудьмо про те. Більше нас ніхто не розлучить.
Свідченням того була пісня, що знову зринула, тиха, як
вода, дужа, як дзвін.
Сидить голуб
На дубочку,
А голубка на вишні.
Ой, скажи, признайся,
Серденько-дівчино,
А що в тебе на мислі.
Більше вони вже ніколи не розлучалися. Їх було двоє, а
третьою була пісня. Вона їх єднала, а сама і журилася з ними,
минуле згадавши, і тішилася, знаючи, що любов їхня не має
берегів.
Вони повінчалися тихо, без зайвого галасу. В селі не
знайшлося б жодної душі, котра за них не раділа б і не слала б до
неба вдячні молитви.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

11 − 9 =