Маруся стала приходити до Павла вже давно, ще відтоді,
як втопилася. Старий священик відмовився її ховати, бо ж була
самогубця. Хоч як плакала і просила Марусина мати.
– Одну дочку мала, отче. Як же ж вона буде похована без
вашої молитви? – плакала Василина. – Нехай вже Бог її судить, а не
ми.
– Не можу, Василино. Церква має свої канони. Церква не
ховає самогубців.
Марусина могила на самому краю цвинтаря. Хрест їй
таки поставили. Поховали дівчину у весільному вбранні, але вона в
тому вбранні до нього ніколи не приходила. Завжди була просто в
білому, з розпущеним волоссям. Часом вона тримала на руках
дитину і тихо її колисала. Спершу Павло думав, що це сниться
йому. Але потім перестав так думати, бо бачив її наяву, особливо в
ось такі місячні ночі, коли місяць вповні.
«Невже це правда, що для русалок місяць – це сонце?
Маруся ж, певно, русалка…»
Павлові було страшно, але він не знав, як припинити ті
відвідини. Тепер він не лягав спати без молитви, хоч раніше до
церкви і до священиків ставився скептично, часом і над матір’ю
підсміювався – далася в знаки радянська школа, виховання
комсомолу. Тепер Павло молився. Та молитва йому не допомагала.
Може тому, що ревним християнином він так і не став. Павло схуд,
зчорнів. Павлова мати плакала. Вона боялася за сина.
– Господи, спаси і помилуй. Боюся, що виведе його
Василинина донька, – казала. Анжелу таке дратувало.
– То нехай виводить, коли він такий дурний. Овва!
Велике диво! Парубок дівку трахнув! А ти чого така дурна? Не
згвалтував же? Ні, все було по згоді. А як по згоді, то чого потім
нарікати на парубка? А тепер ще й приходить!
Анжела, правда, в таке не вірила, щоб покійники могли
приходити.
– Це Пашу просто совість замучила, от він і…
Але Павлова мати запевняла її, що таке буває, наводила
безліч прикладів.
– Ти, доню, просто молода, того не знаєш. Та й
виховувалися ви не так, щоб в Бога вірити. Вас так не вчили. Взяти
хоча б мого Павла…
– А чому ж ви його не вчили молитися та до церкви
ходити? Може б і священиком став. Заробітна професія, нічого не
скажеш. А то пиркає як не на своєму тракторці, то на вантажівці.
Такий заробить – курам на сміх. Ні за ним, ні перед ним.
О, Анжела була гостра на язик. Не зупиниться. Ти їй
слово, а вона тобі десять. Павлова мати вже пошкодувала, що
завела з невісткою ту розмову. Такій не можна відкривати свою
душу, бо проковтне тебе разом з твоєю душею.
«Ото вже мій Павло вибрав собі жінку, а мені невістку, –
думала Ганна, – нехай Бог боронить! Взяв би Василинину Марусю,
то може і прожив би у спокої, і не ходила б вона тепер за ним з того
світу. Либонь-таки любила його покійна. Кажуть, вагітна була
Маруся.Тому, видать, і втопилася. Щоб сховати свій сором…
Анжела б не побігла топитися. Свят!Свят! Свят! І прийде ж таке до
голови! Анжела скорше йому голову розгаратала б. А заодно й
мені… А Павлові багатства захотілося. От і має тепер багатство.
Тільки втіхи з нього мало. А Павло Марусі боїться. Дуже боїться.
Померлої. Тут живої треба боятися. Але що собі вибрав, те має. У
матері ніхто поради не питав. Що там та мати знає? От потім і
виходить …»
Говорила вже з сином, просила, щоб до сповіді пішов. Та
де там! Хіба ж послухає? Навіть та його комсомолка Анжела
визнає, що Павлові до сповіді треба піти. Хоч і сама либонь не знає,
як у церкві двері відчиняються.

Та Павло таки прийшов до старого священика. Прийшов
вже після вечірньої служби, коли всі люди розійшлися і порожню
церкву збиралися зачиняти. Вже погасили майже всі свічки і
занурена у напівтемряву церква здавалася таємничою і навіть
страшнуватою. Святі запитально і з докором дивилися на Павла,
наче їм конче хотілося знати, чого він сюди прийшов. А він
прийшов до священика і попросив його вислухати. Ні, це не була
сповідь, а радше просто розмова, не дуже приязна, а скорше якась
вимушена.
– Хто ти такий, сину мій? – не дуже люб’язно спитав
старий священик, хоч запевне добре знав, хто він і чий він, бо ж
таки не з чужого села.
– Я син Ганни Паляниці.
– Матір твою знаю, добра парафіянка, до церкви ходить.
Я своїх прихожан всіх в лице знаю. А тебе щось не пригадую, щоб
ти колись у Божому храмі був. Так не годиться.
– Та я, отче… Все якось ніколи.
– Ти тільки не лукав, сину мій. Кажи вже, як є. Кажи, що
не навчений перед Богом чоло хилити та на себе хрест класти.
Школа і комсомол атеїстів з вас поробили. Отак і кажи. А то –
«ніколи!»
Павло зітхнув. Старого пароха в селі навіть побоювалися,
бо він вимагав дотримування всіх церковних канонів. Приміром, не
знає кум чи кума «Вірую» – міняй кумів або нехай вчать, бо інакше
дитину не охрестить.
– Ну, та добре вже, – пом’якшав старий священик. – Кажи
вже, що тебе сюди привело.
– Маю, отче, біду. Приходить до мене з того світу
дівчина, Маруся Василинина.
– Ота, що втопилася?
– Так. Вона.
– А ти часом, хлопче, бува не перебираєш отієї, про котру
в Божому храмі і згадувати не годиться?
– Ні, отче, тим не грішу. Інколи у свята, та й то не дуже.
– Добре хоч так. Дякувати Богу, що не дав тобі загрузнути
у тому болоті. Ну-ну… То приходить, кажеш, до тебе та дівчина? І
як же вона до тебе приходить? Коли?
– Буває, отче, вночі, а буває і вдень.
– І навіть вдень? Цікаво, цікаво. Ще такого не чув, щоб
покійники вдень ходили.
– Прокинуся часом зі сну серед ночі – а вона стоїть біля
ліжка. Вода з її одягу стікає.
– Молитися в цей час пробував?
– Не можу.
– Чому не можеш?
– Не йде молитва. Всі слова забуваю. І сили не маю руку
підняти, щоб перехреститися.
– Так… А вдень же як?
– А от… Йду я куди-небудь. Часом так і кортить
оглянутися. Оглянуся – а за мною вона йде, Маруся. За крок чи за
два від мене. Я вже більше так не можу. Ходить за мною та й
ходить. От я й прийшов до вас. За порадою.
– Як тривога, то й до Бога? Та добре й так, що в своїй біді
таки й про Бога згадав. От що я тобі скажу, сину мій. То не Маруся
покійна за тобою ходить, а гріх твій. Боюся, що я тут тобі не
допоможу. Я буду молитися, але… Тобі, сину, треба йти на прощу,
помолитися в монастирях. Там монахи знають спеціальні молитви,
вони таке відмолюють. У монахів сила більша. Вони ближче до
Бога, бо майже святі. А ми що? Хоч я й священик, а теж людина
грішна. Серед людей живу, часто їхні гріхи на себе перебираю. А
вони, ті гріхи, чіпляються, що годі їх з себе скинути. А люди собі
думають, що то дуже легко – бути священиком. А це ноша ой,
нелегка. Та що я тобі те розказую? Ти й так того не втямиш. Та й
навіщо це тобі? Ти маєш свою біду. Молися, сину мій, молися. І я
за тебе молитимусь. Бог милосердний. Він простить тобі гріхи твої,
вільні і мимовільні. Іди з Богом. І постарайся піти на прощу.
Вийшов Павло з церкви, перехрестився та й пішов не на
дорогу, а повернув на цвинтар. Його, як магнітом, тягло туди,
поміж пам’ятників і хрестів, на самий край цвинтаря, де була
Марусина могила. Вже зовсім споночіло. Пам’ятники і хрести
відкидали від себе тіні. Легкий повів вітру, здавалося, ворушив їх, і
вони були, наче живі істоти чи якісь примари, що прийшли з
небуття і чекали тут на Павла, щоб помститися йому за страчене
молоде життя. Павлові стало моторошно, та він у тому ніколи і
нікому не зізнався б. Мацнув у кишені за ліхтариком. На щастя,
ліхтарик був. Тепер стало не так моторошно. Та все ж цвинтар – є
цвинтар. Ще з дитинства він навівав незборимий страх, який ніхто
не міг би пояснити. Павло сам собі дивувався: і чого його понесло
на цвинтар, та ще й вночі… Мама йому не раз казала:
– Цвинтар, сину, то не місце для прогулянок, особливо
після заходу сонця. Тут спочивають всякі люди: і добрі, і злі. Тут
своє право, свої закони, яких ми не знаємо.
І тепер Павло з якогось дива сюди прийшов, наче його за
руку хтось привів. Зрештою, Павло знав, чому вночі. Щоб люди не
бачили, бо розкажуть Анжелі, а тоді вже, Павле, начувайся.
Була рання весна. Листочки щойно проклюнулися, були
ще молоді і свіжі, здивовано дивилися на світ. Здивовано дивилися
вони і на Павла: чого це він, живий, блукає тут серед мертвих,
порушуючи їхній сон і спокій?
Ось вона, Марусина могила. Павло знайшов би її,
здається, і з заплющеними очима. Якісь квіточки вже цвіли,
посаджені дбайливими руками матері. Роса густа була на траві і на
квітках. Роса чи сльози? Видно таки роса… Павло вклякнув на
коліна біля дорогої могилки, а потім припав до неї головою.
Холодна роса торкнулася Павлової щоки. Він аж здригнувся, але
голови не підняв.