Цей день наче не обіцяв ніяких прикрощів. Складних
операцій поки що не передбачалося. Так… Два апендикси. Ні
великого клопоту, ні великого заробітку.
Десь так перед обідом вбігла заплакана Світлана,
молоденька медсестра, яка до них щойно прийшла і все ще ніяк не
могла звикнути до людської крові і до людських смертей.
– Степане Петровичу, – схвильовано загукала Світлана з
порога. – Там ДТП.
– Спокійно, Світлано, спокійно. То й що, що ДТП?
– Там… Двох хлопців привезли. Молоденькі такі. В
тяжкому стані.
І дівчина розридалася.
– Світлано, – гарикнув на неї Степан Петрович, – тобі не
медсестрою працювати, а… Дояркою. Скажи. Хтось з родичів
прийшов?
– Так. Батьки одного з потерпілих.
– Клич.
– Кого?
– Та не потерпілого ж. Батьків клич, безтолкова ти курка!
Якщо прийшли батьки, то, ясна річ, не порожні. Так…
Степан Петрович вже знає, як з ними говорити. Ні, він зробить все
можливе, щоб врятувати хлопця. Але це буде коштувати. О,
людське життя іноді дуже дорого коштує. Степан Петрович те знає,
і те мають знати батьки потерпілого. А з тієї соплюхи Світлани,
мабуть, не вийде медсестра. Нехай іде в процедурний – людям
задниці колоти, як така дурепа.

Операція тривала кілька годин. Втомлений, але
задоволений Степан Петрович сказав заплаканим батькам, що
дивилися на нього, як на Бога:
– Буде жити. Ідіть додому. Вас однак до нього не пустять.
Він буде в реанімації.
А про себе подумав:
«От і не пропав день. Щось трохи таки заробив. І, якщо
чесно, то не трохи, а таки добряче».
– Світлано, – покликав, – зайдіть до мене.
Увійшла Світлана, все ще витираючи сльози.
– Негайно припини, – гарикнув. – Підеш з роботи. Що за
розпуста? Ти краще скажи, до другого потерпілого ніхто так і не
приходив?
– Ні, не приходив. Степане Петровичу, подивіться його.
Він так і не приходив до тями. Я думаю, у нього сильна внутрішня
кровотеча.
– Світлано, тут думаю я. Ідіть і займіться якимсь ділом.
– А потерпілий?
– Нехай лежить. Як прийдуть родичі, скажете.
– Але, Степане Петровичу, він помре.
– Ну, значить, така його доля. Ідіть, Світлано. І скажіть,
щоб мені принесли каву. І коньяк. Я втомився. Операція важка
була.

А десь під вечір зателефонувала дружина. Вона була
заплакана, голос тривожний.
– Ну як, Степане?
– Нормально. День був важкий. Втомився.
Голос рівний, спокійний.
– А ти чого плачеш? Що там у тебе?
– Я приїхала, а мені й сказали. Не хотіла тобі дзвонити:
думала, ти на операції. Ну, як там він? Тільки не муч, скажи правду.
Як сказали, що його повезли до тебе, мені відлягло. Я подумала
собі, що ти йому пропасти не дасиш, що ти його врятуєш. Скажи,
як він?
– Чекай… Хто він? Ти про кого?
– Як про кого? Про Володимира. А хіба ж він не в тебе? А
мені сказали…
Степан Петрович кинув трубку на ричаг – аж вона
задзвеніла і вискочив у коридор. Його голос пролунав страшно,
наче йому щось смертельно боліло.
– Світлано! Де… Потерпілий?
А Світлану й кликати не треба було. Вона бігла по
коридору. Її волосся вибилося з-під шапочки і його пасма маяли, як
у якоїсь міфічної істоти.
– Степане Петровичу, він… Помер.
І тут сталося непередбачуване: лікар став хилитися, він
ще хапався за стіни, а потім таки впав і затих, наче і він помер
разом з потерпілим.
– Сюди, сюди, – загукала перелякана Світлана. Знялася
метушня, забігали лікарі, сестри, санітари, з палат повиходили
хворі.
– Що сталося?
– Степану Петровичу погано.
– А що з ним?
– Мабуть, перевтома. Операція важка була.
– Хіба йому вперше? Стільки вже тих операцій зробив – і
нічого.
– Все має межу. Людський організм, на жаль, має
здатність виснажуватися. Ну… Несіть його.
Степану Петровичу надали допомогу і незабаром він
розплющив очі. Його очі були каламутні, і здавалося, наче в них не
було свідомості. Здавалося, що з тих очей проглядало дике
божевілля. Він спробував встати, але його притримали.
– Полежте, Степане Петровичу, вам не можна.
– Геть! Всі геть звідси, – слабко, але владно наказав
Степан Петрович.
– Ти, Світлано, залишся.
Коли всі вийшли, він таки сів.
– Світлано, де він?
– Хто, Степане Петровичу?
– Той… Потерпілий.
– В палаті.
– Допоможи мені. Я мушу його побачити.
– А може не треба, Степане Петровичу? Що вже тепер на
нього дивитися? Йому вже нічим не допоможеш.
Степан Петрович хитнувся, але не впав.
– Вколи мені, Світлано…
І назвав те, що мала йому вколоти та молода заплакана
дівчина. Потім він вичекав ще якийсь час і несподівано рвучко
піднявся.
– Ходімо. Веди мене до нього. Я мушу його бачити.
В палаті на лікарняному ліжку лежав його син
Володимир. Блідий і рівний, як струна, він з докором дивився на
батька і на весь білий світ, котрий мусив залишати ще такий
молодий і дужий.
– Це… Божа кара… – тихо прошептав Степан Петрович.