НАУКА БАБИ ВАСИЛИНИ

Хата баби Василини примостилася неподалік від криниці,
не те, щоб в центрі, але й не на краю села. Та хата була справжньою
диковинкою для туристів. Була стара-стара, як баба Василина. Ба
ні, старша, бо може й так, що стояла тут ще з часів кріпаччини. Не
була ні цегляна, ні камінна. Її стіни були викладені з вальків. Як?
Ви не знаєте, що таке вальки? Що то молоді! Нічого вони тепер не
знають, як колись було. А вальки, скажу я вам, то ціле мистецтво.
До вальків сходилися сусіди, родичі і просто добрі люди. Місили
глину, а вже потім з соломи і глини робили вальки і з них вже
викладали стіни. Потім ті стіни накидали, штукатурили, мастили.
Але це потім, коли стіни вже висохнуть. Та найперше були вальки.
Вальковниці при роботі співали, піджартовували над ким-небудь,
щоб хата була весела, щоб в хаті пісня водилася та все гаразд було.
Доведена до ладу хата, хоч не була така простора, які тепер
зводять, та все ж була тепла і затишна, гостинна і жива. Це вам не
сучасний панельний будинок, в якому затишно хіба що тарганам.
Баба Василина кожного року свою хату ліпила з надвору із
середини, мастила, а потім ще й призьбу підводила, як колись.
Тепер вже ніхто так не робить, бо й хати вже тепер зовсім інакші, а
баба Василина так пильнувала свою хату і нікого не хотіла слухати,
що тепер так не роблять.
– Бо тепер хати інакші, – відбивалася баба Василина від
напасників. – Зате моя хата дихає. Скажіть, чому колись люди
довше жили? Тому й жили довше, що в такій хаті здоров’я живе
разом з людьми. Ану скажіть, один з другим, де ви ще в селі бачили
таку хату? Ну? Отож-бо й є! Ні в кого нема такої хати. Ні в кого!
Сільська громада вже навіть подумала про те, щоб бабі
Василині збудувати нову хату. Соромно ж. До них люди
приїжджають, навіть зі столиці, а тут такий музейний експонат.
Великої хати бабі не треба, то можна б і збудувати, нову, сучасну
хату. Та де там! Баба Василина і слухати про таке не хотіла.
– Почекайте, діти. Мені вже не довго зосталося. От вмру –
тоді вже збудуєте, що захочете. Дітей мені Бог не дав, то будете
вже розпоряджатися, як самі знаєте. А поки я живу…
– Та, бабо Василино, ми вам нову хату поставимо,
лєтрику проведемо, а захочете – то й телефон.
– Нащо мені ваш телефон? Кому буду телефонувати?
Зателефонувала б дідові Данилу, так він глухий. Зовсім оглух,
бідака. А який парубок був! О, тепер таких парубків нема.
Зітхає баба Василина, своє згадавши. Регочуть хлопці:
ото баба! Відразу й не скажеш, скільки їй літ.
– А лєтрика, бабо? – нагадав котрийсь. – Невже вам не
хочеться лєтрики?
– А нащо мені твоя лєтрика? Щоб за неї дурно гроші
платити? Вишивати я вже не бачу, а прясти не маю що. Коноплі
тепер сіяти заборонили із-за тих аркоманів. Щоб їх грім побив!
Щоб їх колька сколола! А скільки ж то я бувало напряду! А які
полотна були у мене! Білюсінькі. Таку сорочку вбереш – саме
здоров’я. Тіло дихає. Не те, що тепер… А ви мені лєтрику хочете
провести. Нащо мені та лєтрика? От радіво – то добре. За радіво
дякую. З ним мені веселіше. Воно щось шварготить – все не сама в
хаті. Ні, чого ж… Часом щось толкове розказують – аж
заслухаєшся. І про погоду. Правда, про погоду часом – таки
збреше.
– Бо то, бабцю, воно каже не тільки для нашого села.
– Та я знаю. Через те й не ображаюся. Нехай навіть трохи
збреше. Ой, а часом як стануть співати. І пісні таки ж наші,
українські. Не витримаю часом та й собі з ними заспіваю. Співаю і
в вікно дивлюся, чи хто не йде. Бо якби хто почув, то подумав би,
що стара з розуму зійшла. Ох, які ж то пісні колись були! Не те, що
тепер…
– Бабцю, кажуть, що колись і глина ліпша була. Чи ні?
– А щоб ти знав, шмаркачу, що так. Бо хіба тепер глина?
Радівація сама. А ти кажеш… Тихо-но, либонь, хтось гукає.
І дослухається. Хтось і справді наче кликав стару.
– То Микола Вольжин, – пізнала баба Василина голос
чоловіка. Аж тут і він сам, блідий, захеканий, сорочка йому
розхристалася.
– Ти чого, Миколо? Що сталося?
– Біда, бабо Василино.
– Господи! Що там?
– В Ольги перейми. А я не знаю, що робити.
– Тьху на тебе! Свят! Свят! Свят! Налякав стару. Та яка ж
то біда? Нове життя проситься у світ, а він – біда! Тішитися треба, а
він стоїть, ледь не плаче. Ідіть, хлопці, тепер не до вас. А ти
дзвонив до дохторів?
– Та дзвонив.
– І що вони?
– Та що… Сміються. Кажуть:
– То, чоловіче, так скоро не буває. Робляться діти швидко,
а родяться поволі. До вечора приїдемо.
– Нема на них німця з гарапою.
– Їм смішки, а тут біда. Яке там до вечора! Ольга кричить,
а я не знаю, що маю робити. То я й побіг до вас. Ольга просила.
– Іди хутчіш до Вольги. Бо поки я дочовгаю, а ти їй
потрібен. Заспокой, погладь, добре слово скажи. Аякже! Біжи
хутчіш. Знаєш, як їй там самій? А я зараз. Помию руки, візьму, що
треба та й прийду. Тут у мене з давніх часів ще дещо зосталося.
Щоб пупця перев’язати. Дівчинці – матіркою, а хлопчикові –
плоскінню. Тепер і не знають, що це таке. Ну, чого стоїш? Іди вже.

Ольга сходила криком. Василина стояла над нею.
Молилася. А помолившись, сказала:
– Ти вже, дочко, потерпи. З того починається
материнство. Зате потім втіха яка. Дитинка буде. Хлопчик.
– А звідки ви, бабусю, знаєте, що хлопчик? – заскочена
спитала Ольга крізь біль. Аж кричати перестала.
– Та вже знаю. Хлопчик. А ти, Миколо, чого став? Йди
вже собі. Ми тут вже без тебе впораємось.
– Бабо Василино, а що, справді буде хлопчик?
– Іди, іди вже. Сказала ж – син буде. Розпали в плиті,
води загрій. Ну, живенько. Ті чоловіки такі безпорадні, що жах.
Вибалушить очі та й дивиться, нічого не розуміючи.
Тут Ольга несамовито закричала. Василина схилилася до
неї. Наставав найвідповідальніший момент: народжувалася нова
людина.
По якімсь часі в хаті запанувала тиша. Ольга тихенько
постогнувала. Дитя спало. То й і справді був хлопчик.
Схвильований Микола сидів на лаві. Він все ще не міг прийти до
тями.
– Та я вам, бабо, за сина… Що захочете, те й куплю.
Хустку. Ні, сукню. І… Чоботи. От!
– Всі так кажуть, сину. А потім чомусь забувають. Та мені
вже, діти, нічого не треба. Я вже стара. А дитинка… Хай здорове
росте вам на втіху.
– Тільки ви ще не йдіть, бабусю. Бо мені страшно, –
попросила ледь чутно породілля.
– Не піду, дитино. Аж доки не здам тебе на руки
дохторам. Ото вже спішать, аж падають. Та ти вже тепер не бійся.
Все біля тебе добре. І дитинка, слава Богу, здорова. Засни собі,
відпочинь. А я посиджу біля тебе, постережу твій сон. Засни,
донечко.