Віз заторохтів. Либонь, хтось їде. Вийшла на дорогу та й
подибуляла далі.
– І хто ж то їде?
Таки оглянулася. – А-а, то Іван Кріль.
Порівнявся з нею.
– Добридень.
– Доброго здоровля.
– Куди так зраненька?
– Та до церкви. Доки задибуляю, то самий раз буде.
– Трр! Сідайте, підвезу.
– Ой, та вам же певно не подорозі.
– Та чого там! Сідайте. Скільки там тієї дороги.
Більше не відмовлялася. Сіла. Зітхнула з полегкістю.
Нікому б не призналася, а собі могла сказати, що таки змучилася.
– А ви, певно, на базар?
– Та ж на базар.
– Через мене загаїтеся.
– Та встигну ще з козами на торг.
От і церква. Що то кіньми.
– Ще й зачинено.
– Нічого. Я собі тут посиджу. Дякую вам.
Іван поїхав, а Сянька сіла собі на лавчині. Сиділа та й
тішилася, що вона вже тут.
– А назад вже буде легше. То тільки під той горбок так
тяжко лізти. Е, то тепер тяжко, а колись було… Вибігала на той
горбок, як сарна.
А тут і церкву відчинили, і дзвін ударив, людей
скликаючи.
– Я вже тут, – тихо сказала Олександра дзвонові,
перехрестилася та й увійшла в храм. А тут все урочисто, святочно,
образи на Олександру дивляться, наче дивуються, що вона таки
прийшла. А Олександра шептала молитву і тихо додавала:
– Дякую тобі, Боже, що сподобив до святого храму дійти.
А тут і хористи стали сходитися. Всі вітали її з
притишеною радістю.
– О, Олександра! Прийшла таки? А я вже думала – ти не
прийдеш.
– Чого б я мала не прийти?
– Добре, що прийшла. Без тебе кепсько.
А тут і молодші підійшли.
– О, цьоцю Сянько, і ви прийшли? Слава Богу. Тепер
заспіваємо.
«І вони радіють, що я прийшла, – подумала Олександра. –
Вони люблять мене. Як же добре, що я таки прийшла».
А коли заспівали «Господи, помилуй», то по церкві, як
шелест, шепіт пройшов.
– Сянька співає. Чуєте? Прийшла таки.
– От голос. Дає ж Бог такі голоси.
– Як же вона під той горбок вилізла? Така ж слаба була.
– Та вже якось вилізла. Бог їй силу дав, щоб ще поспівала
для нас.
– Тихо, баби. Надвір ідіть з балачками.

З того часу знов стала Олександра до церкви ходити. І в
дощ, і в спеку, і в сніговицю дибуляє стара хористка Олександра з
двома костурцями на той горбок, як на Голготу. Виходить з дому за
дві години до відправи та й іде собі. Спершу всі дивувалися, а
потім і дивуватися перестали. Тільки зітхали. І вже кому лучалося
їхати в такий час, чи фірою, чи машиною, до честі хай буде
сказано, ніхто Олександру не обминув – кожен підвозив. Нехай Бог
їм зарахує це до їхніх добрих справ.
А як виповнилося Олександрі вісімдесят п’ять літ,
принесла вона своїм хористам вина і цукерків та й сказала:
– Оце я, мої дорогі, прощаюся з вами. Кому що не так
сказала, вибачайте. Вже недовго я буду світом нудити. Кличуть
мене мої до себе.
– Отакої! Що вам, Сянько, Бог дав?
– Ти, Сянько, таки щось не те кажеш.
– Те я кажу, те. Живіть довго і дружно. А головне –
співайте. Гарно співайте. Щоб і я на цвинтарі чула, як буду лежати.
Гуртом того дня провели Олександру додому. А невдовзі
вона й померла. Хор церковний вже так їй співав, як нікому.
Поховали Олександру. Вже не кличе її до церкви дзвін. Воно б і
пам’ятник годилося їй поставити, та нікому: своїх нема, а чужим
байдуже. Та згадують Олександру і досі. Який голос мала!