Чи чекала Анжела чоловіка, чи ні, але відразу, як кажуть,
накрила Павла мокрим рядном.
– Що? Приволікся нарешті? Фу, від тебе ладаном тхне.
Пропахся, як старий костюм нафталіном.
– Не даремно ж кажуть: боїться, як чорт ладана. То це,
видно, про тебе.
Анжелі того було достатньо, щоб завестися.
– Вже накрутила! То все твоя мати, я знаю. Та стара сука
мене відразу незлюбила. Голодранка! Це вона, це все вона. З її
намови.
І тут…Павло й сам від себе такого не сподівався. Він
мовчки підійшов до Анжели і зацідив їй такого ляпаса, що жінка
похитнулася. А вже потім цілком спокійно сказав:
– Про мене можеш казати все, що тобі хочеться. Але
матір мою не займай.
Анжела від несподіванки замовкла і ошелешено дивилася
на Павла. Потім оговталася і закричала:
– Гвалт! Убиває!
– Та не кричи. Хто там тебе убиває? Але матері моєї не
займай.
– Це тебе попи навчили – жінку бити?
– Анжело, перестань. Тебе теж комсомол не дуже добре
виховав.
– А-а! Комсомолом дорікаєш? А ти що, не комсомолець?
Чи, може, став вже ворогом народу? Перекували?
– Перестань, Анжело, тепер не сталінські часи. Ті часи
давно минули.
– От викличуть тебе в райком комсомолу – там
розберуться.
– Як викличуть, то я їм відразу комсомольський квиток
покладу. З тракториста і шофера ніхто мене не зніме і без
комсомольського квитка.
– Квиток? Покладеш? Ах, ти ж…
Анжелі бракувало слів. Павло ж на диво був спокійний,
аж сам з себе дивувався.
– І покладу. А що ж ти думала? Боюся я райкому!
– Я знаю, це все через ту потопельницю. Щоб її земля не
прийняла. Де вона тільки взялася на мою голову і ти разом з нею?
Попід вікнами і біля воріт стали з’являтися цікаві сусіди.
Анжелин голосочок не можна було не почути. Його чули навіть ті,
хто не хотів.
– Тихо, Анжело. Люди збираються.
Та Анжелу годі було спинити. Вона вже завелася.
Анжела кричала, садила матюками. Сусіди послухали,
подивилися, що ніхто нікого не вбиває, та й розійшлися,
перемовляючись та обмінюючись думками.
– О, така не змовчить. Ти їй слово, а вона тобі – десять.
– Бо Павло дурний. Відмастив би її добре, тоді б знала.
– Павло спокійний.
– Це його Бог карає за Василинину Марусю. Ото була для
нього жінка.
– Так, з Марусею прожив би, а з тією…
– Та може й з тією буде жити, та от дітей щось нема. Вже
б могло назначитися.
– В такій утробі дитина від злості задихнеться.
Сусіди розійшлися. В хаті поступово все затихло. Павло
дістав валізи і став потихеньку складати свої речі. Анжела спершу
мовчки дивилася, а потім спитала:
– Ти куди знов? На прощу чи вже в монахи?
– До матері.
– Не дурій, Пашо.
– Не дурію.
– Не роби встиду на все село.
– Встид робиш ти, а не я. Чого зняла крик, аж сусіди
позбігалися?
Починалася нова сварка. Павло поспіхом кидав речі у
валізи, щоб скорше забратися з тієї осоружної хати, від тієї
осоружної жінки.
– Пашо, – билася в істериці Анжела, – що ж ти, так і будеш
носитися з валізами взад-вперед? Що люди скажуть?
– Ні, я взад-вперед з валізами носитися не буду. Я йду від
тебе назовсім. Я подам на розлучення.
Після тих слів довелося бризнути водою на зімлілу
Анжелу, та це була гра, і Павло це знав. Він взяв в обидві руки по
валізі та й сказав:
– Вставай, двері зачиниш. Я пішов.
Незабаром вони розлучилися. Все спрощувалося тим, що
у них не було дітей. Не поміг ні комсомол, ні преса. Павлова мати
не любила невістку, але й вона насідала на сина.
– Ти, Павле, таки не маєш рації, ні здорового глузду. Ну
посварилися. То й що? Відразу розводитися? Посварилися –
помирилися. Так воно й буває. Хата – не церква. Жив би вже якось.
– А я хочу жити нормально, а не якось.
– То треба було женитися на Марусі.
Павло зблід.
– Досить, мамо, вже мене шпиняти. Я й так мучуся, а тут
ще й ви. Бо як дістанете мене, то зберуся та й поїду кудись на
заробітки. Їй-Богу! Поїду, куди очі дивляться.
Ганна замовкла. Бо яка мати хоче, щоб її син кудись їхав?
Та ще в такі непевні часи.

Минали роки. Таки чимало їх вже минуло. Може
двадцять, а може й всі двадцять п’ять. Прочани, що приходили в
Серафимську обитель, могли побачити ще не старого суворого
монаха, ставного і гарного. Жінки, чого там критися, часто
задивлялися на нього, та він ніколи і бровою не повів в їхній бік.
Сам він про себе нічого не розказував. Його історію розказували
поза ним. Слухали прочани, дивувалися. А коли лучалося, що на
прощу приходили Павлові односельці, то впізнавали його. Тоді вже
розповіді про нього обростали новими деталями – розказували все,
що було, і те, чого не було. Тепер він вже не був Павлом, а братом
Онисимом. Він зовсім відійшов від світу, нікого не впізнавав і не
признавав. Відтоді, як померла мати, Павло пішов з села, нічого
нікому не сказавши, і опинився в Серафимській обителі, куди хотів
потрапити всі ті роки. Тут тепер жив. Спершу послушником, а вже
потім прийняв постриг. Маруся сюди не приходила. Лише раз
бачили її молоді монахи. Постать в білому блукала біля їхньої
обителі. Монахи думали, що це хтось з прочан, і вже хотіли з нею
заговорити, та вона зникла, немов розтанула. А якось зупинилася
навіть на порозі Павлової келійки. Але далі не пішла.
Поріг не переступила. А потім зникла і вже більше ніколи
Павло її не бачив. Чи то він гріх свій спокутував, чи Марусина
душа знайшла нарешті спокій. Так закінчилася та життєва історія,
може трохи сумна, але й повчальна.