Перед вечором прочани спустилися у ту благодатну
долину, де була Серафимська обитель. Тут було так гарно і
спокійно, здавалося, що сам Бог витав на тій землі. Серед зеленої
ніким не столоченої трави вже яскріли квіти, річечка плинула собі
по долині, чиста і лагідна. Правда, монастирські мури видалися
Павлові занадто похмурими, аж відлякуючими. Але тут сонце, що
вже збиралося заходити, позолотило церковні бані і вони засяяли
так яскраво, що Павлові здалося, ніби земля з’єдналася з небом. Вся
Павлова засторога перед мурами зникла. Йому захотілося скорше
туди, за ті мури, щоб відгородитися від світу, від всього, що він
бачив і пережив, очиститися від свого неспокутного гріха, який
мучив і гнітив його.

Павло жив при монастирі. Він дотримувався суворого
посту, ревно молився. Ті, хто знав Павла, нізащо не повірили б, що
з ним могли відбутися такі переміни. Він іноді посміхався,
уявляючи собі, який галас зняла б комсомольська преса, якби про
нього стало щось відомо.
«А може ще й зніме, – думав Павло. – Може й зніме, бо я
ще не знаю, як я зроблю. Може… Може й залишуся тут назовсім.
Було б добре».
Про Анжелу не думав. Наче її й на світі не було. Думав
про матір. Як вона там? Вона, бідолашна, знає, що Павлові тут
добре. Вона знає, як він мучився. Мати не може його осудити. От
тільки те, що Павлова допомога їй потрібна – стара вже, здоров’я
не має. З Анжелою він розлучиться. Це зробити буде не так уже й
важко. Добре, що дітей нема…
Павло так задумався, що аж здригнувся, коли йому на
плече лягла рука вже не молодого отця Мелетія.
– Про що задумався так, сину мій? – спитав той. – Які
думки так обтяжують твою голову? Відкрийся – і тобі полегшає.
– Я, отче, таємниці зі своїх думок не роблю. Мою історію
вже всі знають. Не криюся, бо бачу в очах монахів розуміння і
співчуття.
– Бо коли людина відкрита, то вона не замишляє ніякого
зла.
– Я, отче, зла ніколи не мислив. А якщо і вчинив гріх, то
вчинив його легковажно, не задумуючись.
– Господь, сину, людині на те голову дав і розум в ту
голову вклав, щоб людина думала.
– Каюся, отче, і визнаю свою провину. Та що вже тепер?
В народі кажуть: є каяття, та нема вороття. Що тепер каятися?
Марусю не повернеш.
– Не повернеш, то правда. Йдеться тепер про спасіння
твоєї душі. Ти ще молодий. Тобі ще жити. Бачу я, що розпач твій
великий. Молися, сину, – і Бог прийме твоє покаяння. Бог
милостивий. Казали брати, що ти ревно трудишся, допомагаєш їм у
всьому. То добрий знак. А ще казали, що ти дотримуєшся посту і
щирий у молитві. Це теж похвально. Які в тебе наміри? Чи мислиш
побути з нами до Великодня і тут розговітися?
– Хотів би, отче, коли ваша ласка.
– Якщо хотів би, то й будеш.
– Мені тут так добре, що, здається, я б і назавше тут
зостався.
– Е, сину, не все так просто, як тобі здається.
Монастирські стіни не для того, щоб за ними ховатися від світу.
Монастирі є для того, щоб служити Богу і людям.
– А чи я не міг би, отче, служити Богу і людям?
– Ти хотів би стати монахом? Чи так я тебе зрозумів?
– Так, отче. Я хотів би стати монахом.
– Але ж ти маєш знати, що це дуже нелегко.
– Знаю.
– А ще…Ти ж, певно, комсомолець. А всі комсомольці за
звичай атеїсти. Я розумію, що з тобою сталися великі переміни.
Але ж комсомол тебе так просто не відпустить. Ти собі уявляєш,
який галас підніметься? І газети, і радіо, – все залучать.
– А хіба ж ваш монастир, отче, їх боїться?
– Ні, не боїться. Але зайвий галас довкола нашої тихої
обителі, сам розумієш, нам ні до чого. Павлові стало гірко і
образливо.
– А я думав, отче, що за цими стінами духовне панує
понад усім. І над політикою також.
– Тепер так не можна. Не той світ.
– То виходить, отче, що я ніде не зможу знайти захисту?
– Я розумію твій розпач, сину. Заспокой своє серце. Ми
готові підтримати тебе, молитися за тебе, та й комсомолу ми не
настільки боїмося, щоб залишити тебе без Божої опіки. Є ще цілий
ряд причин, з яких ти не можеш піти у монастир.
– Я хотів би знати ті причини.
– В тебе є жінка.
– Я з нею шлюбу не брав. Вона – затята атеїстка. Я теж
був таким, але…
– То виходить так, що Маруся навернула тебе до Бога?
– Виходить, що так.
– То ти живеш зі своєю жінкою невінчаний?
– Так.
– А чи ти знаєш, що це той самий перелюб? А всякий
перелюб – це гріх.
– Але ми живемо законно. Ми розписані.
– Кожен шлюб має бути освячений церквою.
– Я свою жінку не люблю. Я з нею розлучуся.
– А мати? З нею ти розлучитися ніяк не можеш. Від
матері ти не можеш сховатися за монастирськими стінами. Вона
старітиме. Їй все частіше буде потрібна твоя допомога.
– Так… Мати… Я про неї ніколи не забуваю.
– Мова моя буде така. Побудеш з нами до Великодня,
розговієшся, а там підеш додому. До жінки чи до матері, чи до
обох. Побудеш вдома, попораєш городи. Як там мати без тебе раду
собі дасть? Поміркуй про все, що ти тут чув та бачив, то може й ще
до нас прийдеш. А там, колись, хто знає, якщо таке бажання у тебе
не перейде, то може колись і станеш монахом, якщо Бог сподобить
тебе. Але шлях до монашества довгий і складний. І нелегкий шлях,
щоб ти знав. Найперше – це послух. Чи певний ти, що смириш
свою гординю і будеш виконуваи все, що тобі скажуть, навіть,
якщо тобі не схочеться, навіть, якщо це буде всупереч твоїй волі?
– Думаю, що так.
– І все-таки чіткої певності в тебе нема. Все-таки є якийсь
сумнів. Ні, я тебе не приспішую. Ти маєш час для роздумів.
Якось двоїсто почував себе Павло після такої розмови.
Він сподівався, що все це буде значно простіше.
«Видно, в житті нічого не буває просто. Люди самі все
ускладнюють. От, скажімо, хочу я піти в монастир. Чому ж мені
відмовляють? Я ж не збираюся трутнем-неробою дурно хліб
переводити. Робитиму, що треба, що мені звелять. Та й молитва
моя до Бога ревна. Чому ж мені не можна туди, куди прагне моя
душа?»