Слід на землі

Правда, тут не заживеш козацької слави,
Хіба слави такого собі гультяя.
Я знаю, ти скажеш: – Те все не для мене.
Не треба розуму, щоб горілку пити.
Та наше життя таке шалене,
Що через щось можна й переступити.
Ти скажеш суворо, аж трохи сердито:
– Запам’ятай, хоч тобі вже немало літ:
Людина мусить лиш те робити,
За що не соромно і що слід.
П’янить зачарована тиша
Не була ні в Парижі, ні в Римі.
Білозірка – то мій оберіг.
Я боюсь повторитися в Римі,
Щоб ніхто дорікнути не міг.
Мої вірші і прості, і щирі,
І лягають на душу комусь.
Я живу тільки з веснами в мирі,
А за зими ніяк не візьмусь.
Ще заходжу до літа у гості,
На омиті дощем спориші.
Жайвір пісню несе з високості,
Як цілющий бальзам для душі.
Тихо вітер дерева колише,
Наче знає мене вже давно.
І п’янить зачарована тиша,
Наче батьківське терпке вино.
Поділися тим світлим ранком
Коли прокинешся зранку,
А небо – як Божий дар,
Одягни свою вишиванку,
Відчуй свого серця жар.
Коли пісня блукає поруч,
Підхопи її, заспівай.
Те, що робиш і що говориш,
Має щирість наповнити вкрай.
Прилетить невгамовний вітер,
З поля пахощі принесе.
Просто треба жити на світі,
Просто треба любити – і все.
Хтось живе без любові і ласки,
Хтось не має хліба шматка,
Десь дитина росте без казки,
І кудись доброта зника.
Поділися тим світлим ранком,
Зворуши чиюсь душу до дна.
Подаруй свою вишиванку,
Якщо навіть вона одна.
І загубиться лист
Хтось запише мій вірш
На каштановому листку
І на воду опустить,
Як безадресний лист у вічність,
І зозуля докине
Своє щире й сумне «ку-ку»,
І полине листок –
Біль нестерпний великого відчаю.
І загубиться лист
В наполоханому струмку,
І затужить печаль
Десь далеко від мене на відстані,
І зостанеться лиш
Те контральтове тихе «ку-ку» –
Незбагненна ніким
Загадкова і визнана істина.
Від батьківських воріт
Слід
Слід батькових чобіт
Застиг біля воріт,
Лишився там незайманим і досі.
А його діти всі
Ходили по росі
До холоду, до приморозків босі.
Таке було життя.
І я, його дитя,
Крокую незахищена по світі.
Мій непомітний слід
Біля чужих воріт
Колись можливо відшукають діти.
А сойка десь гука:
– Ніхто не відшука.
У них тепер турботи зовсім інші.
Мій слід не пропаде.
Він сам собі піде,
А з ним підуть мої стражденні вірші.
Сумують явори.
Вже осінь з-за гори
Крилом холодним віє просто в душу.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three + 9 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.