Слід на землі

Чи з того часу подобрішав світ?
Чи стало менше кривди та облуди?
Свій гріх самі собі простили люди
І забувають Божий заповіт.
Прокинься, світе, кривдою обнятий,
Повір у силу і блакить небес.
За тебе був Ісус Христос розп’ятий.
Прокинься, світе, бо Христос воскрес.
Вітер з України
Спитаю у вітру: – Ти звідки прилинув?
Спитаю у хмар: – Звідки ви припливли?
Чи з тої країни, яку я покинув?
Чи з тої чужої, де роки пройшли?
Скажи, чи стоїть рідна батьківська хата?
Без догляду, ласки й людського тепла?
Чи бачив могили матусі і тата?
Коли приїжджав, то ще мати була…
Скажи мені, вітре, дихни полиново.
Так, ти з України, тебе я впізнав.
Скажи, прошепчи мені лагідне слово,
Якого колись я в дитинстві зазнав.
Привіт передай ти моїй Україні,
Яку пам’ятаю і щиро люблю.
Я верну до неї, якщо не загину,
Якщо у чужій я землі не засплю.
Куди вже гірш?
А жертви ходять, стукають у вікна:
«Ми тут, ми з вами, та не з нами ви…»
А на землі нова весна заквітла,
І хтось вишукує жертви нові.
Розп’яти Ісуса! Яка спокуса!
А люди? Що люди? Мізерія, тля.
І крутиться в космосі німа і безуста
Фарширована трупами наша земля.
А на ній співає різнопере птаство,
І моря омивають свої береги.
Тільки людина – найбільше багатство,
Тільки людина не має ваги.
Кому б продати оту нашу волю?
Кому б її сплавити хоч за гріш?
Раби наркотиків і алкоголю.
Чого ще треба? Куди вже гірш?
Хтось мені радить: – не треба сумного.
Веселого більше. Сховай цей вірш.
Сліпими очима дивлюся на нього.
Чого ще треба? Куди вже гірш?
Не поспішаймо на чужі обжинки
Поетом бути не обов’язково,
Аби лиш шанувати рідне слово.
І співаком не конче треба стати,
Аби лиш рідну пісню шанувати.
Любіть все те, що у житті безцінне,
Таке своє, до болю українне.
Аби лиш власний розум не пропити,
Аби лиш все, що маємо, любити,
Все зберегти і не роздарувати,
Себе за гріш скупий не продавати.
Не поспішаймо на чужі обжинки
І пам’ятаймо, що ми – українки.
Не будьмо ласі на чужі червінці,
Не забуваймо, що ми – українці.
Чоловіки від роду і до роду –
То міць і сила нашого народу.
Як навчимося рідне шанувати,
То нас ніхто не зможе подолати.
Єднаймося, братове, у любові
Пишу про осінь, згадую про літо,
А треба готуватись до зими.
Отак усе на світі перевито,
Отак живемо й борсаємось ми.
Від пори року і до пори року,
Крізь сито просіваючи журбу,
Щоденну розгортаючи мороку,
Приймаємо і славу, і ганьбу.
Як не свою, то ворогів чи друзів,
Це нас однак нічого не навчить.
А та калина, що росте у лузі,
Цвіте, та про минувшину мовчить.
Отак живем. Потрохи лицемірим.
Самі у себе викрадаєм час.
Собі не вірим і комусь не вірим,
Ми дуримо когось, хтось дурить нас.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 − sixteen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.