Пробач, Тарасе, що без шани й віри
Кладуть вінки і квіти лицеміри.
Їм байдуже до тебе й до народу.
Кують нові кайдани на свободу.
Але тебе не зможуть закувати,
Твій дух високий кинути за грати.
Вони б хотіли, щоб тебе забули
І щоб твою могилу обминули.
Та тужаться і мучаться дарма:
Нема в них сил та й розуму нема.
Народ наш мудрий. На твою могилу
Ведуть стежки всю Україну милу,
Яку ти так любив. І любиш досі.
За неї Бога повсякденно просиш,
Аби Господь послав їй кращу долю,
Щоб дав їй навік-віки вольну волю.
Ти дивишся на нас
Розумними очима
І думаєш свою
Велику вічну думу.
Хоч два століття вже
У тебе за плечима,
Прийшов ти в наші дні
Спустошення і глум.
З Чернечої гори
Ти дивишся крізь роки.
Твій гордий заповіт
Лунає над землею.
Реве та стогне днесь
Од віку Дніпр широкий.
Ти – України син
І завше будеш з нею.
І з далечі доріг
Легенький вітер віє,
І шле тобі поклін
Тополя серед поля.
А ти – наш оберіг,
На тебе вся надія.
Засвітить нам зоря,
А з нею краща доля.
Чи став добрішим світ?
Його ім’я голубили вітри.
Воно було далеке від спокус.
То був розп’ятий на хресті Ісус.
І голос Божий прогримів згори.
А під хрестом в знемозі мліла мати.
Як пережити їй страждання ті?
Син Божий умирав тут на хресті,
І мук його ніхто не міг прийняти.
Син Божий і її, Марії син…
Цар світу і надія на спасіння…
Та де їй взяти сил? Де взяти сил,
Щоб вірити й чекати воскресіння?
Мене тоді на світі не було,
Ані дідів моїх, ані батьків.
Прийшло до нас святе його тепло,
Любов озвалась гомоном віків.
Як люди завинили перед ним.
Бо розп’яли й ніхто не захистив.
Ти, Боже, нам усі гріхи простив.
Ми ж грішні духом й помислом своїм.