Печаль у серці, туга невтишима,
Немов її навіяла зима.
Ой, мамо, мамо, я, як та пташина,
Гнізда шукаю, а його нема.
Якщо в душі нічого не зосталось
Живуть і досі в маминім саду
Мої пісні і вечорова мова.
Я неодмінно знов сюди прийду,
Я неодмінно їх почую знову.
Вони живуть, допоки я живу.
Десь тут віночок мій з волошок синіх…
І дві сльози, що впали у траву,
Гірчать і досі у дощах осінніх…
І дощ сумний, і мамин сад сумний,
І чимось рідним віяло здалека…
Листочок жовтий, майже неземний,
Сів на плече мені, немов лелека…
Ой, мамо,
Ой, тату,
Ви тяжко будували нашу хату,
І вже її нема…
А скоро вже зима.
І ніде обігрітись в тім раю.
На Україні, в рідному краю,
Нема місцини, щоб була моя.
Міська квартира – то не те, не те…
Там господиня зовсім вже не я…
Вже скоро осінь слід мій замете…
Але ось тут, це тут моя земля!
І дивиться сусід неприязно здаля,
Бо він вже тут чогось набудував.
Либонь, курник… На нашому подвір’ї.
О роде грішний, що ще тобі треба?
Хіба півсвіту забереш до неба?
Так не дозволить Бог. А може вдасться?
Будуй собі те курникове щастя
По своїй вірі чи в своїм безвір’ї.
А я піду вже. Відігріла душу,
Пісні почула, маму пригадала –
Та й далі буду жити, доки зможу.
Я, осене, нічим вже не поможу
Ні тому саду, ні тому городу,
А ні тій хаті, що її нема…
Вже незабаром буде тут зима…
Я вже піду сусіду на догоду.
Нехай собі будує курники
Або теплиці ще і парники,
Якщо в душі нічого не зосталось…
Не кличте, мамо, ще мене до хати
Світилось небо таємничим блиском
І зорило на землю загадково.
А місяць видавався близько-близько.
Ось тут він, поряд, мрійно і казково…
Зірки моргали, місяць посміхався,
Лунала тихо-тихо колискова…
А хтось, либонь, безсоння не боявся
І вірш складав, щоб слово і до слова.
Хтось слухав дзвін далекої гітари
І заздрив молодому гітаристу.
Заграв би й сам, та бракувало хисту,
Пішов би в ніч, та був, на жаль, без пари…
Спішила ніч коханих поєднати,
Сором’язливо місяць мружив очі.
Лиш тільки вітер… Все хотів він знати,
Підслухував і підглядав охоче.
Так п’янко пахло маминим городом,
І матіола світ весь чарувала.
І яблуня своїм гордилась плодом,
Його так щедро людям дарувала.
Не кличте, мамо, ще мене до хати.
Я колискову доспіваю вишні.
Ще спогади я хочу погортати,
Такі далекі і такі колишні.
Свіжий хліб
У нашій хаті пахло свіжим хлібом.
Стояла мати у хустині білій.
А хліб лежав на лаві, як життя,
Пахкий і свіжий, наче тепле диво.
І мати посміхалася щасливо
І говорила тихо, туркотливо,
Немов у хаті спить мале дитя.
Усміхнена, щаслива і побожна,
Хрестила трепетну хлібину кожну
І виповнена злагоди й тепла,
Молилась ревно перед образами
І дякувала Богу зі сльозами
За свіжий хліб, той, що сама спекла.
А вдома нас чекають матері
Лелеченята вчилися літати.
Чомусь їх жаль, маленьких і смішних.
Лелека-мама і лелека-тато
Так зоряно дивилися на них.
До осені у них зміцніють крила,
І полетять вони у далину.
Аби їх тільки доля боронила,
Щоб нам принесли на крилі весну.
Отак життя продовжується в дітях,
Від віку й до прийдешньої зорі.
Лелеками мандруємо по світу,
А вдома нас чекають матері.