Слід на землі

Дівча
Голубими стежками-прокосами
Йшло дівчатко із довгими косами.
Воно йшло собі, пісню мугикало,
Синє небо кудись його кликало.
Нахилялось, волошки зриваючи,
У віночок квіток докладаючи,
Розцвітало пахкою ромашкою,
Щебетало весняною пташкою.
Ще не знало дівча смутку п’яного,
Не було ще в обіймах коханого.
Його мрії поки що збуваються.
Його молодість лиш починається.
А коли її весни захмеляться,
Довгі коси по плечах розстеляться,
Зацвіте на голівоньці зіллячко,
Хай готує матуся весіллячко.
Вмита росами, скупана зливою,
Хай та дівчина буде щасливою.
Хай тобі посміхається сонечко,
Чиясь внученько, чиясь донечко.
Гнеться калинове гілля
Випали роси на трави,
Тиша кругом гомінка.
Ходять дівчата, як пави,
У волошкових вінках.
Хочуть піснями гучними
Тихий сполохати ліс.
Назирці вітер за ними,
Щоб доторкнутись до кіс.
Ще їх ніщо не клопоче,
Сняться їм ще квітники,
Кожна з них радості хоче
І вишива рушники.
Кожна з них марить коханням.
Жде когось хлопець в саду…
Як відгадати зарання
Долю свою молоду?
Не ворожіть. Хай ворожки
Вашу красу не зіп’ють.
Хлопців чарують волошки,
Спати вночі не дають.
Йдеться ж таки до весілля,
Йдеться ж таки до вінця.
Гнеться калинове гілля
Аж у дівочі серця.
Зірницею любов не погашу
Ти говорив – і сам собі не вірив.
А я, наївна, вірила тобі.
Ти шлях до щастя усмішками міряв,
А я була щаслива вже тоді.
А я ловила кожне твоє слово
І думала, що ті слова святі.
Не знала я, що все це випадково,
Що ми не будем поруч у житті.
Стою одна у часу на поклоні.
Не знаю і дивуюся: де ти?
Десь стукотять копитами ті коні,
Що мали нас до шлюбу одвезти.
Якби ти знав, як я тебе любила,
То може б ти нікого не шукав.
Обручку я давно вже загубила,
Що ти колись мені подарував.
Стою одна у зоряному леті,
Бажання загадати не спішу,
Бо може я одна на всій планеті
Зірницею любов не погашу.
Дай, Боже, нам не стати ворогами
В душі звучать ще кольорові гами.
Майнула осінь дужими крильми.
Дай, Боже, нам не стати ворогами,
Бо друзями уже не будем ми.
Замерзне річка поміж берегами.
По ній так легко можна перейти.
Усе, що було доброго між нами,
Згадаю я. А чи згадаєш ти?
Мабуть згадаєш, бо без того сумно.
Без спогадів життя – мов не життя.
Ми розійшлись безглуздо й нерозумно,
Ніяких шансів вже на вороття.
Хай буде так, якщо вже так судилось,
Якщо вже так нам доля нарекла.
Те, що весною ранньою зродилось,
Не може жити в серці без тепла.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

11 + seven =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.