Дивилася невинними очима
На грішний світ, а він буяв, сміявсь…
Стояв хтось за тендітними плечима,
На її погляд все ще сподівавсь.
Не оглядалась. У стрімкім горінні
Вона дивилась в сині небеса.
Вона стояла в буйному цвітінні,
А на траві сріблилася роса.
В зелених травах коник був готовий.
– Сідай, красуне, повезу, сідай.
Стояла квітка у росі ранковій,
Замріяно дивилася у даль.
І шепотіла пристрасному вітру
Нікому ще несказані слова…
І хтось зірве її, таку тендітну.
Нехай би ще у розкоші цвіла.
Злети
Весна розвісила хмарки,
Як рушники, –
Нехай просохнуть.
А скрізь вже хмеляться квітки –
У рай квитки.
Дівчата охнуть,
Коли побачать диво те,
Що тут цвіте,
На вибір долі.
Різноманіття золоте,
Бджола про те
Зумрить поволі.
«Для тебе щойно я розцвів» –
Нарцис повів
Тій пишній кралі.
Стоїть, пишається тюльпан,
Як гордий пан.
Куди вже далі?
Не йди нікуди вже, не йди.
Нема ніякої біди,
Нема печалі. Коли закохана вже ти,
Злети до обрію, злети.
А може й далі…
Літні замальовки
Біжу до літа
За пагорбом сховалось літо,
В гречках медових і в житах.
На землю, сонцем обігріту,
Спадає ніч, неначе птах.
А вранці сонечко сміється,
Роса сріблиться на траві,
І щось розвихрене снується
У безтурботній голові.
Гукаю літу: – Годі спати,
Виходь, тобі давно пора.
Вже незабаром жнивувати.
Та й груша кличе престара.
І я занудилась без тебе.
То ж окропи і обігрій.
Докинь блакиті в синє небо,
А в мою душу – чистих мрій.
Я мрію й досі, ти те знаєш…
Не ті вже мрії, що колись…
Та ти їх добре пам’ятаєш.
До них промінчиком схились.
Щоб їх негода не зросила.
Хай висіються в спориші,
Бо в них така велика сила
І поклик спраглої душі.
З-за пагорба виходить літо.
Несе у пелені грушки
І пестить всіх маленьких діток,
Усі дороги і стежки.
І мамині горшки на плоті…
Немає плота? Де ж горшки?
Та я про те згадаю потім…
Біжу до літа навпровжки.
До літа! Тільки до котрого?
Моє дитинство. Там тепло.
Я може вимолю у Бога,
Аби воно завжди було…