Слід на землі

Галушки і картопля гаряча,
Огірки і таки ж молоко.
Наша мама, ой, ні, не ледача.
Це підтвердити міг й би Мурко.
Свіжий хліб накраяний щиро,
До борщу – пампушки з часником.
Віяв в хаті і спокоєм, й миром.
Я собі розмовляю з Мурком.
Батько перехрестивсь для почину –
Він у всьому порядок любив.
– А налий-но, стара, чарчину.
Чи я в тебе не заробив?
Мама пляшку на стіл поставила.
– Наливати – то справа твоя.
Мама знала неписані правила,
Як їх знаю тепер і я.
– Ти сьогодні також натомилася, –
Засміявся тато до мами.
– Настоялася, натрудилася.
Сідай вже вечеряти з нами.
І обоє по повній випили.
Ні, мій батько не був пияк.
Та, якщо така днина випала,
То без чарки не можна ніяк.
– Наробився я нині тяжко.
Дав би Бог, щоб до діла було.
Заховай, господине, пляшку.
Облягається вже село…
Час і нам… І перехрестився,
Потім втомлено позіхнув.
Сон вже декому майже снився,
А хтось би до клубу гайнув.
Та у батька розмова сувора,
Грізно блиснули очі з-під вій.
– Пам’ятаєш, як було вчора?
Не пущу. І не плач, і не мрій.
Потім з тебе роботи ніякої:
Руки в’ялі і очі сонні.
Ще колись ти мені подякуєш,
Що тримав тебе на припоні.
– Тату, можна? Я на годину.
– Спати всім! Я кому сказав?
Чи ти хочеш, щоб взяв хворостину?
Хворостину батько не взяв.
То були лиш самі погрози.
Тільки Ніна однак втече.
І ховає вдавані сльози,
На моє схилившись плече.
– З тими доньками справжній клопіт.
Все їм любощі подавай.
Почека до неділі хлопець.
Я ж не пущу нікуди – і край.
Бо робота не почекає.
Знаєш, поле не любить ледачих.
Не доспиш – то будеш з урожаєм.
Що там Ніна? Ще й досі плаче?
Ти облиш ті дурні витрибеньки.
І давайте лягати спати.
Завтра треба вставати зраненька.
Ні хвилинки не дам згайнувати.
Щойно батько заплющить очі,
У вікно моя Ніна вискочить.
І, хоч літні короткі ночі,
Їй з коханим до ранку вистачить.
На світанку прийде зарошена,
Ще десь яблук в садку натрясе,
Ляже тихо, як на горошині, –
Може якось і пронесе.
Спати ніколи. Вже світає.
До сестер горнулась своїх…
Хто ті ночі запам’ятає?
Хто з роками забуде їх?..
Я шукаю гнізда
Нема батьків. Давно нема вже й хати.
А в пам’яті вона, немов жива.
І промовляє моя сива мати
Такі прості, такі святі слова.
– Будь добра до людей – і будуть люди
До тебе добрі у твоїм житті.
– Ой, мамо, мамо, так не завше буде.
Не всі живуть у вашій доброті.
Ой, мамо, мамо, ви така правдива,
Та у житті не завше так бува.
Чекаю, як небаченого дива,
Аби збулися ті святі слова.
Я тих людей багато зустрічала,
І в будні, і при святі за столом…
Вони сміялись, як душа кричала,
І на добро відповідали злом.
І наклепом, і кривдою, і болем –
Аж згадувать не хочу далебі,
Бо та образа й досі серце коле,
Та я ніколи не корюсь журбі.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 − 1 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.