Та я, власне, і так простила.
Не зосталось ні зла, ні жалю.
Лиш таїти вже більше не сила,
Що тебе я і досі люблю.
Такої вроди більш нема ніде
Спинися серед буйного цвітіння,
Забудь всі свої прикрощі і біль.
Нехай тобі поможе провидіння,
Сил і наснаги хай додасть тобі.
Ти посміхнися, конче посміхнися.
Без посмішки повз тебе світ пройде.
Ти в дзеркало води
На себе подивися.
Такої вроди більш нема ніде.
Пишається лілея своїм цвітом,
А кронами високі явори,
Хмаринка біла проплива над світом,
Веселка засвітила кольори.
А ти стоїш, єдина, неповторна.
Здивовано завмер серпневий день.
Для когось розцвіла
Краса непереборна.
Такої вроди більш нема ніде.
З сумних мелодій
Пара голубів
(одній старенькій жінці)
Нічого в неї не було:
Ні грошей, ні скарбів.
Лише любов, лише тепло
І пара голубів.
Лежала книжка на столі.
Десь весніли жита.
І слухала. Чиїсь жалі
Дощ тихо випліта.
А часом звістку принесе
Холодний вітровій.
Вбирала все, любила все,
Окрім далеких мрій.
Бо не здійснилась ні одна.
Лиш спогади сумні.
Була війна. Страшна війна.
І повоєнні дні…
– Тепер ти в мене, як рідня.
Тобі мої скарби.
Те, що у мене є – дурня.
От тільки голуби.
Я їх годую, їм гуду,
Яка я вже стара,
Що я вже скоро відійду –
Така моя пора.
Вони гуркочуть: ти, мовляв,
Ще трохи поживи.
Та кличе вже мене земля
Із запахом трави.
То ти усі мої скарби
Гляди, не розгуби.
Люби життя, людей люби.
Та от ще… Голуби.
Вони без мене пропадуть
Чи полетять кудись.
А так – нехай собі гудуть,
Як здавна, як колись…
Давно померла жінка та.
З усіх її скарбів
Любов лишилась, доброта
І пара голубів.
Та їх, самотніх і сумних,
Ніхто вже не беріг.
Хіба сьогодні нам до них?
Вони ж – як оберіг.
Та й полетіли за дощем.
Гудуть біля вікна.
І викликає в серці щем
Сторінка ця сумна.