Так і чигає на людську печаль.
А люди поховалися у хижах.
І що їм та зима, той ревний жаль?
Зима напилась з повної криниці,
Вода тут чиста, аж прозора. Ух!..
Тепер би їй піти на вечорниці,
Бо від пісень перехопило дух.
Та як підеш, коли тебе всі знають,
Від холоду закутують лице?
І посмішки на шибці замерзають.
Ну хто тобі подякує за це?
– Залізу в комин, голосно завию –
То може налякаю хоч когось.
– Підкинь-но дров, бо через ту завію,
Щоб мерзнути вночі не довелось.
Ніхто її, як видно, не боїться.
Зажурена, схилилась до вікна.
Така холодна снігова цариця,
Така собі красуня крижана.
Зимі краю нема
Хто стежки промете
У білих снігах?
Прометуть їх вітри,
Бо то їхній фах.
Сніг легкий, наче пух,
Аж захоплює дух.
Тільки б вітер ущух.
Зима!
Біла зима! І від неї рятунку нема.
Зима!
Чиста зима!
Їй краю нема.
А хто любить її – то дарма.
Тільки лижникам
Зупину нема –
До смаку їм біла зима.
І ковзанярам,
І школярам,
І дитячим санчатам,
Хлопцям та дівчатам.
Не зляка їх зима –
Все дарма.
Примороженою калиною
Хтось поласує.
У зими попереду
Стільки часу є.
До весни ще далеко.
Ще не скоро лелека,
Долаючи втому,
Прилетить додому.
Розгулялась зима.
Їй зупину нема.
Ой, хоробра завірюха,
Їде полем без коліс.
Мерзнуть щоки, мерзнуть вуха,
А ще мерзне ніс.
Калину приморожену
Птахам залишить,
Замети-кучугури –
Весні покине.
Що ж вона так ревно
На шибці пише?
Хтось це писання
Прочита неодмінно.
Може, січень, може, лютий,
Може, дід Мороз,
Може, все залишиться
До весняних гроз.
Бо не личить старості
Ті листи читати.
Може просто хочеться
З них пожартувати.
Бо вона така,
Жвава і метка.
Бо вона – зима,
Краю їй нема.